Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді
— Замовкни!
Мартин голос зірвався на хрипкий дренькіт, і в горлі миттєво забігали колючі мурашки, розтягуючи ненароджені слова в різні боки.
— Оце вже ні! — зареготав Півняче Перо й випнув підборіддя. — Не тобі тут наказувати, злодієчко моя! Та й чула ж, мабуть: розбійне Мардулине щеня Михальову дружину не за викуп віддає — за Вищий суд, що розсудить його та вбивцю Самуїла! А я до їхньої зграї випадково пристав, по дорозі, а тут дивлюся — розвага! Поспішай до батька на сороковини, поспішай!.. Ох і гарне поминання буде!
— Чого ти хочеш? — стомлено запитала Марта.
І відповідь Великого Здрайці вразила її дошкульніше від щойно баченої батькової смерті.
— Нічого, — не менш зморено відказав диявол.
Навіть Сивий здивовано підвів голову і, як зачаклований, утупився на розплавлене срібло, що хлюпотіло в очницях Великого Здрайці.
— Нічого, — ще раз промовив диявол. — Поїду я зараз. Сяду в тарантас, стьобну кобилу — тільки мене й бачили! Не віриш, злодієчко? Гадаєш, брешу! Може, й так… От уже попомучать сумніви, коли я й справді поїду! Душу коханчика свого собачого забрати хочеш? — забирай! Шкода, але все одно забирай! За себе боїшся — не бійся, не зачеплю… Поквапся у Шафляри, абатика з млина витягуй, воєводу визволяй — це твої справи, твій клопіт! Про одне тільки прошу… та не смикайся ти! На обличчі так написано: „Якщо ЦЕЙ про щось просить, отже, чекай підступу!“, а взагалі, правильно написано… Отож, про одне прошу: коли наступного разу наші стежки перетнуться, або якщо я сам тебе відшукаю та поперек дороги стану — не погидуй на згадку про стару крадіжку й тиху бесіду біля Топорового цвинтаря затриматися на хвилинку, перемовитися з Півнячим Пером слівцем! Мовчи, не відповідай! І не намагайся зрозуміти, за що така милість?! Просто затям, про що я просив…
І справді нічого не розуміючи, Марта стежила за тим, як Великий Здрайця сідає у свій тарантас, дістає якісь згортки, торбинки, вузлики, потім розстеляє на траві стареньку скатерочку й починає розкладати всіляку їжу — те, що було у згортках, торбинах та вузликах. Чорний житній хліб, свіже з рожевинкою сало, горщечки з тушкованим м’ясом, шматки щуки в тісті; дві місткі фляги…
— Ось зараз, — буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!..
Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, — і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування — незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів.
Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря.
Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.
— Найдобрішого ранку, ваші милості! — першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.
— Оце і є диявол, святий отче! — шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.
— Котрий з них? — недовірливо перепитав абат. — Отой, кошлатий?
— Та ні! — прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. — Кошлатий — то мій син! А Нечистий…
— …А Нечистий — це він про мене! — Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. — Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…
Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне „Apage, satanas![15]“, але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.
— Здоров був, Сташе! — як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. — Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!
Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.
— Тобі потрібна ця жінка, — нарешті набрався відваги мірошник.
— Потрібна, — погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:
— Ет, перемелеться — борошно буде!
— А мені потрібна душа мого сина, — відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.
— Потрібна, — знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. — Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?
— А тому, що інакше… — старий Сокира затнувся.
