Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді
— Святий отче! — голосно заревів квестор і кинувся до абата, намагаючись поцілувати край його сутани. — Ой щастя яке! А я вже думав: кінець, пропали ми з вами, осиротів монастир Тинецький без пастиря!.. Бач, он ви де, слава Господові нашому повік!..
Один із вершників пильніше придивився до вітця Яна, насунув кущуваті брови, пришпорив коня. За мить він опинився поряд із розгубленим вусанем, нахилився до нього й зашептав йому щось у самісіньке у вухо, поросле білястим волоссям.
— Кривдиш, святий отче! — через хвилину заговорив вусань зовсім іншим тоном. — Кажеш, розбій чинимо, а того не бачиш, що не розбійники перед тобою, а чесні люди!
- І чиї ж ви такі чесні люди, що з самого досвіту за воєводою графа Висницького по полях ганяєтеся й безневинних селян кіньми топчете? — глумливо спитав абат Ян.
— У першу руку — Божі, - смиренно, хоч це було йому нелегко, відповідав вусань, — а в другу — їхньої ясновельможної милості князя Лентовського. Сам розуміти маєш, святий отче: ти у своєму монастирі хазяїн, хоч що накажеш, ченці виконають; а нам князь велить, тож і ми виконуємо, і не тобі перебаранчати князівську волю!
— Лентовський? — абат був безмежно здивований. — А я думав…
Утім, отець Ян одразу отямився.
- І навіщо ж вашому князеві знадобився пан Райцеж?
— А навіщо батькові може знадобитися убивця його сина? — у свою чергу запитав вусань. Відчувалося, що розмова з абатом починала йому набридати і він ледь стримується, щоб не відштовхнути тинецького настоятеля вбік та завершити полювання на втікача, котрий стояв, притулившись до огорожі.
Сан і слава абата Яна боролися в душі вусаня з наказом князя — і князь перемагав.
Батько Ян непомітно скосив оком спершу на Михала, потім на Марту — і сестра кивнула братові: мовляв, правда, було таке, але чому Михалек не повідав тобі про двобій над річкою Тихою, — того я не знаю.
— Якщо так, — трохи поміркувавши, сказав ксьондз, — тоді зрозуміло… Послухай, вірний слуга Лентовського: я, настоятель тинецького монастиря, даю тобі слово, що незабаром прибуду в маєток твого пана й привезу з собою воєводу Райцежа. Тоді й розсудимо, чесний був двобій чи ні, і чи одна на всіх честь шляхетська! А зараз дозволь нам рушати у свою дорогу. Чи ти не віриш моєму слову?
Образливий регіт був йому відповіддю.
— Вірю, — нареготавшись, заявив вусань, а троє його супутників взялися знімати з сідел волосяні аркани. — Приїдеш ти, святий отче, із паном воєводою в маєток Лентовських через місяць-третій, а я на той час давно вже на гакові криком зійду. Коли їхня князівська милість вогнем гніву палає, йому цупалки зараз підкидати треба, а не завтра, і вже, тим більше, не через місяць. Не гнівайся, отче, але мені ліпше сьогодні через твоє слово переступити, ніж завтра пояснювати князю, чому відпустив убивцю князенка Яноша! Ієзус-Марія, своя пазуха ближча!
І Марта, що досі непорушно стояла між Джошем та байдужим Сивим, не витримала.
— Звісно, ближча! — істерично вигукнула вона, вибігла наперед, відчуваючи, як хміль божевільної ночі паморочить голову та вихоплюється назовні хрипким реготом. — Знав би старий Лентовський, як синочок його, покійний Янош, на батька рідного лихе замислював — мабуть, винагородив би пана Михала по-князівському! Золотом від голови до ніг обсипав би! Мене, мене із собою везіть — я все розповім князю, все!..
Із присутніх, мабуть, тільки Джош-Мовчун розумів, про що йдеться: хто-хто, а він добре пам’ятав корчму Йошки Мозеля та молодого князенка, у якого Марта на ходу прихопила клаптик ненависті до батька й відразу скинула ту капость на кішку Бирку. Але Джош мовчав, і не тільки тому, що людська мова була для нього відтепер недоступна, а решта здивовано витріщилися на жінку біля тарантаса; єдину жінку серед чоловіків, чиї справи та задуми сплелися в тугий вузол, який би годилося хіба що рубонути ножем…
Утім, і до погляду вусаня, котрий судомно лапав руків’я кривої карабелі,[16] на диво ні з того ні з сього долучилися темна звірина лють і страх, майже дитячий страх, як буває, коли перехожий застане хлопчиська за якимось неподобством і пригрозить розповісти батькові чи матері.
— Гаразд, — нарешті зважився вусань, збиваючи на потилицю високу смушкову шапку, — сама напросилася… Агов, хлопці, беріть воєводу, а я за жінкою наглядатиму! Якщо справді щось знає, нехай князеві й доповість… стерво язикате!
Останні два слова були вимовлені ледь чутно, не для „хлопців“, які пильно позирали на Михала й не дуже прагнули наражатися на його заряджений пістоль.
Нарешті один із них дав коню шенкеля, тварина голосно заіржала, гримнув постріл, але абат Ян не дав воєводі Райцежу як слід прицілитися, і куля втрапила не у вершника, а у вухо тому ж нещасному коневі й убила його наповал. Майже відразу просвистіли два аркани, Михалів палаш спритно розітнув ближню волосяну мотузку, від другої петлі Райцеж ухилився, пожбуривши розрядженим пістолем у голову пахолка, що кинув аркан. Вусань, який на той час уже стояв поруч із Мартою, похапцем огледівся, переконався: всі поглинуті тим, що діється навколо воєводи-втікача — і нишком потягнув із-за халяви ножа.
Того самого, на який накинув оком Джош, — після втечі Михала вусань підібрав захалявник на корчемній підлозі, поряд із розрізаними путами.
Дуже гострий ніж… Пан Михал міг би це підтвердити, якби не був зараз
