Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання - Любава Олійник

Повечерявши, я відчула, як сили повертаються до тіла, а в голові зріє ще одна ідея, здатна врятувати цю планету. Щоправда, поява Ілони з Віталієм трохи збила мене з пантелику, перетворивши мої думки на хаотичний вихор. Хотілося розпитати Ілону про наших однокласниць, але зараз вона нагадувала добре замаскованого шпигуна, здатного підсунути мені дезінформацію замість щирої відповіді. Доведеться шукати інші шляхи, щоб дізнатися про решту дівчат.

Мій вірний помічник Патрік, як завжди, невідступно супроводжував мене до офісу. Чим більше часу я проводила з цим гуманоїдом, тим серйозніше задумувалася про те, щоб знайти йому якесь корисне заняття… або ж просто перетворити на мобільний столик для кави. Звісно, Патрік – це сучасний прототип, та ще й надзвичайно корисний, але ж він такий нудний, серйозний і абсолютно позбавлений почуття гумору! От якби йому прошити хоча б базову функцію іронії? Уявити тільки: "Патріку, принеси кави!" – "Звісно, Патю. А чи не хочеш ти ще й почитати статтю про вплив кофеїну на нервову систему? Вона, безсумнівно, підніме вам настрій!" Бррр…

Дорогою нам перегородила шлях компанія молодих дівчат. Три розфуфирені ляльки на високих підборах витанцьовували вулицею під руку з гламурним мажором. Вони голосно сміялися, наче щойно виграли в лотерею або ж щойно випили надто багато "космічного просекко". Помітивши нас, одна з них, з надутими губами, фиркнула:

— Дівчатка, гляньте, яка парочка! Напевне, він вміє робити гарний масаж і співати колискові! – істеричний регіт пронісся вулицею, супроводжуючись кількома непристойними жартами. Шумна компанія вирішила перекрити нам дорогу.

Патрік, звісно, пройшов повз, навіть не помітивши загрози. Цього й слід було очікувати від робота! А я… я, на жаль, не вміла мовчати. Ніколи не вміла, та й не хотіла вчитися.

— У вас щось з головою? Йдіть собі далі, – відчувала, як нариваюся на неприємності, але відступати не збиралася.

— Та хто вона така? Даміку, провчи цю зарозумілу нахабу, – промурмотіла інша дівиця років двадцяти п'яти, вальяжно тримаючись за своїх подруг.

Чоловік, на ім'я Дамік, хитро примружився і підійшов до мене. Відчуваючи реальну небезпеку, я відчайдушно заволала:

— Патріку! Мені загрожує небезпека! Рятуй!

Ззаду пролунав вибух сміху. Дівчата відверто глузували, тримаючись одна за одну, немов боялися впасти від сміху. Вони викрикували підказки своєму супутнику, радячи, як мене провчити, покарати і на чому повісити. Чоловік лише єхидно кривився, наближаючись до мене, як хижак до здобичі.

— Яка лялечка, – просичав Дамік, високий чорнявий чоловік з щетиною на обличчі, закушуючи губу в передчутті веселої пригоди. – Давай розважимося. Тобі сподобається.

Він наблизився, намагаючись схопити мене руками, але я продовжувала дивитися йому в очі, судорожно шукаючи вихід. І тут я згадала про свій брелок у вигляді бойової кулі, який завжди носила на штанях. Миттєво зірвавши його, я вприснула Даміку в очі подвійну дозу перцевого газу.

— Аай, курва! – заревів він, закриваючи обличчя руками, задихаючись і кашляючи.

Не озираючись, я кинулася навтьоки, але побачила, як дівчата накинулися на мого бідного Патріка, викрикуючи нецензурну лайку.

— Патріку, тікай в офіс! Це наказ!

Самій же було не до робота. Я бігла, не розбираючи дороги, а позаду лунали не лише важкі кроки Даміка та його шакалок, а й погрози, від яких кров холола в жилах.

Дихання збивалося, але інстинкт самозбереження був сильнішим за втому. Я звернула у вузький провулок, намагаючись перевести подих. Здавалося, що мені вдалося відірватися від цієї божевільної компанії. Тепер треба було лише зрозуміти, де я знаходжуся, і спробувати неушкодженою дістатися до свого номеру.

На вулицях, попри пізній час, чулися голоси, снували тіні, але я не могла розгледіти жодного знайомого обличчя. Було близько півночі, хоча час у Галілео майже не відчувався через своєрідне освітлення супутників, яке створювало постійний ефект напівтемряви, як у ранній світанок чи надвечір.

Заспокоївшись, я вирішила вийти з провулку, коли раптом відчула чиюсь руку на спині

— Попалася, дурепа, – просичала знайома білявка, незграбно посміхаючись мені в обличчя. Вона тримала мене однією рукою за капюшон, розглядаючи, як коштовну річ.

— Яка гарна цяцька, – її погляд зупинився на моїй брошці-павучку.

Вона потягнулася, щоб зірвати її з мене, міцно вхопившись. І тут спрацював шокер! Я й зовсім забула про всі ці девайси, які ми з Глібом купували перед прибуттям на Галілео.

Що сталося з білявкою, я вже не побачила, адже кинулася навтьоки, ховаючись між будинками, молячись, щоб вижити у цій божевільній пригоді.

Клацаючи браслетом, мов маятником, смикаючи нещасний кулон і раз у раз поправляючи окуляри, активуючи голосовий режим, я благала Гліба про допомогу. "Глібе, де ти?! Мене зараз уб’ють!" – майже кричала я в порожнечу. Забігла до випадкового, непримітного будинку, сподіваючись на порятунок. Двері були відчинені, як гостинно розкритий рот пастки, але за ними виявилася лише сходова клітка, захищена кодовим замком, наче скарбниця дракона. "Ну, звісно," – подумала я, – "я ж у світі Галілео, тут без квесту не обійтися."

Усвідомлюючи, що застрягла, як муха в павутинні, я відчайдушно тицяла пальцем у службовий браслет, виданий мені офісом. Кожна хвилина перетворювалася на тривожне очікування, гідне окремого епізоду трилера. Скляні двері, хоч і затоновані, давали чіткий огляд з вулиці. Я уявляла, як ті, хто мене переслідував, стоять там, зовні, попиваючи каву і роблячи ставки, скільки я ще протримаюся.

Півтори години, наче вічність, я провела в очікуванні дива, або хоча б сигналу SOS. І ось, нарешті, браслет завібрував, як навіжений джміль, а на екрані з'явився напис: "Активую геолокацію». Будь ласка, почекайте... Завантаження триває... Ліцензія не знайдена... Спроба номер два... Довелося повоювати з цією технологічною диявольщиною, але врешті-решт, воно запрацювало. "Де ж ти?" – прошепотіла я.