Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Гобіти повели поні нагору, описуючи коло за колом, аж до самої вершини. Тут вони зупинилися й озирнулися. Повітря було осяяне сонцем, але далечінь ховалася за густим серпанком імли. Ближче імла майже розвіялася, хоча подекуди ще залягала в лісових ярах; а на південь від них, із глибокої ущелини, що перетинала Праліс, туман усе ще піднімався парою чи пасмами білого диму.

— Ось там, — показав рукою Мері, — річка Верболозка. Вона тече з Курганів на південний захід через Праліс і впадає у Брендівинну позаду Запліття. Туди нам іти не треба! Кажуть, долина Верболозки — найнебезпечніше місце в усьому лісі, звідти й усі чари.

Гобіти подивились у той бік, куди показував Мері, та нічого, крім імли понад сирою глибокою долиною, не побачили; за нею вдалині розпливалася південна частина Пралісу.

Сонце стало припікати. Було близько одинадцятої, та все довкола потопало в осінньому мареві. На заході не видно було ні лінії Живоплоту, ні долини Брендівинної поза ним. На півночі, куди вони вдивлялися з найбільшою надією, ніщо не нагадувало великої Східної Дороги, до якої вони добиралися. Гобіти опинилися на острові серед листяного моря, обрії якого вкривала імла.

З південного сходу, де схил різко падав додолу і ховався під деревами, пагорб видавався островом, що горою здіймався з глибоких вод. Гобіти посідали над зеленим урвищем і пообідали, розглядаючи ліс унизу. Коли сонце проминуло зеніт, удалині на сході проступили сіро-зелені обриси Курганів. Вони дуже зраділи, адже приємно було побачити край цього лісу, хоч іти туди не збирались: у гобітських переказах Кургани мали таку саму лиху славу, як і Праліс.

Нарешті гобіти вирішили йти далі. Стежка, що вивела їх на пагорб, віднайшлася з північного боку; та не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона вперто завертає праворуч. Невдовзі стежка різко ковзнула додолу, і гобіти здогадалися, що насправді вона прямує в долину Верболозки: зовсім не туди, куди їм треба. Порадившись, вони вирішили покинути цю облудну стежку і податися на північ; адже Дорога, хоча з пагорба її не видно, все ж мала би бути саме там, і не дуже далеко. Крім того, на півночі місцевість видавалася сухішою та відкритішою, піднімалася на схили, де ліс ріс не так густо, а замість дубів, ясенів та інших дивних і безіменних дерев цих нетрищ з'явилися сосни та ялини.

Спочатку їхній вибір здавався правильним: рухалися вони досить швидко, хоча, згідно зі сонцем, що мерехтіло через прогалини, вони невідомо як збилися на схід. За якийсь час дерева знову почали змикатися, саме там, де здаля видавалися менш густими та сплутаними. Потім зненацька попереду виявилися глибокі борозни, мовби колії від гігантських коліс чи широкі рови та биті дороги, давно покинуті й зарослі ожиною. Усі вони лежали поперек шляху, і, щоби їх перетнути, доводилось опускатися на дно і знову видиратися нагору, а це було втомливо та важко для поні. Дно кожного рову вкривали густі кущі та сплутаний підлісок, який чомусь не пропускав гобітів, коли вони повертали ліворуч, натомість поступався, коли вони брали праворуч; тому їм доводилося довго блукати, шукаючи зручного підйому. І щоразу, як вони видиралися нагору, ліс здавався темнішим і густішим; ліворуч і вгору дороги не було, і вони змушені були йти праворуч і вниз.

Десь через годину чи дві вони втратили будь-яке розуміння напрямку і знали тільки те, що давно вже перестали йти на північ. Їх щось вело, і вони просто йшли у вибраному для них напрямку — на південний схід, у саме серце Пралісу, а не до узлісся.

День хилився до вечора, коли вони скотились у западину, глибшу та ширшу за всі ті, що їм досі траплялися. Схили її були такі круті й навислі, що вибратися звідти, вперед чи назад, разом із поні та вантажем виявилося неможливо. Іти можна було тільки вниз, уздовж западини. Ґрунт був м'який, місцями болотистий; зі схилів витікали джерельця, і невдовзі невеликий струмок зажебонів у зарослях. Далі дно різко пішло вниз, а зміцнілий струмок із шумом застрибав на поріжках. Гобіти були у глибокому похмурому яру, високо вгорі перекритому аркою дерев.

Пройшовши, спотикаючись, якийсь час за потоком, вони несподівано вийшли з пітьми. Мовби через ворота побачили вони світло попереду. Вийшовши на відкритий простір, вони виявили, що пройшли сюди через ущелину у високій кручі. Внизу росли трава та бур'яни, а навпроти виднів другий берег, майже такий самий крутий. Золотисте передвечірнє сонце дрімотно розляглось у цьому затишному куточку. А там ліниво котила свої брунатні води темна ріка, оточена старезними вербами, прихищена вербами, запруджена поваленими вербами, її поверхня мерехтіла тисячами опалих вербових листочків. Увесь простір жовтів од того листя, що сипалося з гілля, і його підхоплював теплий вітерець, і шурхотів очерет, і порипувало вербове гілля.

— Ну, тепер я хоч знаю, куди нас занесло! — сказав Мері. — Зовсім не туди, куди ми йшли. Це річка Верболозка! Піду розвідаю.

Він перебіг в осоння і зник у високій траві. За хвилю повернувся і повідомив, що між кручею та рікою ґрунт доволі твердий, подекуди до краю води підходив тугий дерн.

— Навіть більше, — сказав він, — попри річку веде якась стежина. Якщо підемо нею ліворуч, то згодом виберемося на східне узлісся.

— Можна подумати! — вигукнув Піпін. — Виберемося, якщо вона веде саме туди, а не просто у трясовину. Як ти гадаєш, хто тут ходить і чому? Я переконаний, що цей шлях не для нас. Усе в цьому Пралісі викликає в мене підозру, і я вже вірю всім байкам про нього. І чи далеко нам, на твою думку, іти на схід?

— Не знаю, — відповів Мері. — Не маю найменшого уявлення, куди нас занесло вниз Верболозкою і хто протоптав цю стежку. Та іншого виходу я не бачу.

Оскільки іншої дороги не було, вони вервечкою потяглися за Мері. Буйний очерет і високі трави нависали над їхніми головами; та знайденою стежкою іти було легко, вона вилася, вибираючи твердіший ґрунт поміж болітцями та заводями. Подекуди її перетинали потічки, які виярками збігали до Верболозки з лісових верховин, а через них були перекинуті кладки зі стовбурів чи в'язок хмизу.

Гобітам стало дуже гаряче. Над ними дзижчали хмари всілякої мошви, а пообіднє сонце пекло спини. Нарешті вони ввійшли в густу тінь — над стежкою нависало велике сіре гілля. Кожен крок давався щоразу важче. Сонливість, здавалося, піднімалася від землі ногами і м'яко спадала з повітря на голови й очі.

Фродо