Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Так, прошу, — ледве промовив Фродо.
— Зрозуміло, що підвели його Сумосели-Торбини. Одного разу, за рік до Гостини, я прогулювався дорогою, коли це попереду побачив Більбо. Раптом назустріч — Сумосели-Торбини. Більбо сповільнив ходу, а тоді — гоп! — і зник. Я був такий заскочений, що ледве додумався сам заховатися звичнішим способом, — проліз через живопліт і пішов полем. Сумосели-Торбини пройшли, а я все виглядав на дорогу, аж тут Більбо з'явився знову. Він поклав щось у кишеню, і я помітив блиск золота. Після того я був насторожі. Чесно кажучи, я шпигував. Але погодьтеся, це ж так цікаво, а я був іще підлітком. Я, напевно, єдиний на весь Шир, окрім тебе, Фродо, бачив таємну книжку старого Більбо.
— Ти читав його книжку! — вигукнув Фродо. — О небеса! Невже нічого не можна зберегти в таємниці?
— Можна, та не від усіх, сказав би я, — відповів Мері. — Та я лише ковзнув поглядом, хоч і те було важко зробити. Він ніколи не залишав книжку без нагляду. Цікаво мені знати, де вона тепер. Я би ще раз хотів глянути. Вона у тебе, Фродо?
— Ні, в Торбиному її не було. Він, мабуть, узяв її з собою.
— Ну, як я вже казав, — продовжував Мері, — я тримав цю таємницю при собі аж до весни, коли справи не стали поважніші. Тоді ми організували нашу змову; й оскільки ми серйозно налаштувалися, то були не надто делікатні. Ти міцний горішок, а Ґандалф — іще міцніший. Але якщо хочеш, можу тебе познайомити з нашим головним вивідувачем.
— Де він? — запитав Фродо, озираючись, наче сподівався, що зараз із буфета вилізе зловісна постать у машкарі.
— Покажися, Семе! — наказав Мері, й Сем підвівся з побуряковілим обличчям, що пашіло аж до вух. — Ось наш збирач інформації! І зібрав він направду чимало, аж поки не спалився. Після цього він наче води в рот набрав, мов присягу тримав.
— Семе! — скрикнув Фродо, почуваючи, що більше здивуватись уже неможливо, і сам не тямлячи, чи він розгніваний, чи втішений, чи пошитий у дурні.
— Так, пане! — зізнався Сем. — Вибачте, пане! Та я нічого поганого не бажав ані вам, пане Фродо, ні панові Ґандалфу. А він розумно вам радив, коли ви сказали: «Іду сам», — а він сказав: «Ні, візьми зі собою того, кому довіряєш».
— Але щось не схоже на те, щоби було кому довіряти, — сказав Фродо.
Сем сумно поглянув на нього.
— Усе залежить від того, чого ти хочеш, — заперечив Мері. — Можеш повірити, що ми підемо з тобою у вогонь і воду, до самого кінця. Можеш повірити, що ми збережемо твою таємницю краще за тебе. Та не сподівайся, що ми залишимо тебе самого у біді чи покинемо, не сказавши ні слова. Ми твої друзі, Фродо. У будь-якому разі так воно є. Ми знаємо більшу частину того, що розповів тобі Ґандалф. Чимало знаємо і про Перстень. Ми страшенно боїмося, та підемо з тобою, чи то слідом за тобою, як мисливські собаки.
— І врешті-решт, пане, — додав Сем, — треба прислухатися до поради ельфів. Ґілдор сказав, що вам слід узяти зі собою охочих, і ви ж не заперечуватимете.
— Я цього не заперечую, — сказав Фродо, поглянувши на Сема, який уже посміхався. — Я цього не заперечую, та віднині не віритиму, що ти спиш, навіть якщо хропітимеш, а копну ногою, щоби пересвідчитись. А ви зграя шахраїв, — звернувся він, обертаючись до інших. — Хай вам грець! — засміявся він, підводячись і махаючи руками. — Я здаюся. Прислухаюся до поради Ґандалфа. Не була би небезпека така страшна, я би танцював од радості. Але навіть зараз я такий щасливий, такий щасливий, який давно не був. Правду кажучи, я з острахом очікував цього вечора…
— Добре! То домовилися. Провідникові Фродо та його загонові — тричі «будьмо!» — вигукнули вони й пішли в танець довкола нього. Мері та Піпін затягнули пісню, яку вони, очевидно, заздалегідь приготували для цієї нагоди. Вона нагадувала пісню гномів, із якої колись давно почалися пригоди Більбо, принаймні співалася на той самий мотив:
Прощай, прощай, наш рідний край!
Супроти вітер, дощ — нехай, —
Нам час іти, іти в світи,
В ліси і гори вирушай.
У Рівенділ, до тих земель,
Де ельфів рід, до їх осель
Прямуєм ми крізь море тьми.
А далі? До яких пустель?
Скрізь вороги, жах навкруги,
І наша постіль — рінь, луги.
Коли ж, коли ж усе сповниш,
Зло переможеш до ноги?!
Нам час іти! Ми мусим йти!
Ми вирушаєм у світи!
— Дуже добре! — сказав Фродо. — Ну, коли так, то нам треба ще багато чого зробити перед тим, як повкладаємось у ліжка — сьогодні ми ще маємо притулок.
— Але це була тільки пісня! — вигукнув Піпін. — Ти ж не збираєшся справді вирушати вдосвіта?
— Не знаю, — відповів Фродо. — Я боюся тих Чорних Вершників і переконаний, що надовго залишатися на одному місці небезпечно, особливо тут, — адже я сам оголосив, що їду сюди. І Ґілдор порадив мені не зволікати. Але я дуже хочу зустрітись із Ґандалфом. Я помітив, що навіть Ґілдор збентежився, коли почув, що Ґандалф не повернувся. Усе насправді залежить від двох речей. Наскільки швидко Вершники можуть добратися до Цапова? І як швидко ми можемо вирушити? Адже треба ще багато чого приготувати.
— На друге запитання відразу відповімо, — мовив Мері. — Ми можемо вирушити через годину. Я майже все приготував. У стайні за полем нас чекає шестеро поні; припаси та спорядження спаковано, за винятком змінного одягу і продуктів, які швидко псуються.
— Але ж і спритні змовники, — сказав Фродо. — А як щодо Чорних Вершників? Чи не безпечніше один день зачекати на Ґандалфа?
— Усе залежить від того, чому Вершники тебе шукають, — відповів Мері. — Вони могли би дістатися сюди, якби їх не зупинили на Північних воротах, де живопліт спускається до берега, по цей бік Мосту. Вартові не пропустять їх уночі, хоча ті можуть і прорватися. Гадаю, навіть удень вартові спробують їх затримати, принаймні поки не отримають вказівки від Господаря Холу — бо вигляд вершників їм не сподобається та
