Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Заходьте, добрі гості! — мовила вона, і гобіти відразу впізнали той чистий голос, який вітав їх піснею.
Вони ступили ще кілька боязких кроків уперед і почали низько та незграбно кланятися, ніяковіючи так, мовби постукали у двері селянської хати, щоби попросити напитися води, а їм відчинила прекрасна королева ельфів, закосичена живими квітами. Та не встигли вони і слова мовити, як вона легко перескочила через лілії й підбігла до них, сміючись; а сукня її м'яко шелестіла, наче вітер у квітах понад рікою.
— Заходьте, мої любі! — сказала вона, беручи Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я Золотинка, донька Ріки. — Тоді вона легко обминула гурт і, причинивши двері, повернулася до них спиною, розпростерши білі руки. — Не пустимо сюди ніч! — сказала вона. — Ви, мабуть, усе ще боїтеся туману, лісових тіней, глибоких вод і всіляких почвар. Нічого не бійтеся! Сьогодні ви під дахом Тома Бомбадила.
Гобіти дивилися на неї зачудовано, а вона обвела їх усіх поглядом і посміхнулася.
— Ясна пані Золотинко! — нарешті вимовив Фродо, почуваючи, як його серце наповнилося якоюсь незбагненною радістю. Він стояв зачарований, як колись при зустрічі з ельфами; та ці чари були якимись іншими: насолода не така піднесена, але глибша і ближча серцю смертного, чудесна, та все ж не чужа. — Ясна пані Золотинко! — знову сказав він. — Щойно зараз я збагнув ту радість, яка звучала в почутих нами піснях.
О ти, стрункіша за вербу! О понад води чиста!
О ти, дочко Ріки! Озера намисто!
О веснонько й літечко, ні — таки весна ти!
Вітерець і водоспад, листя сміх і свято!
Раптом він затнувся, сам собі подивувавшись, що таке сказав. Але Золотинка засміялася.
— Ласкаво просимо! — сказала вона. — Не чула я, що мешканці Ширу такі красномовні. Та бачу, ти дружиш із ельфами; видно з блиску твоїх очей і дзвінкого голосу. Яка весела зустріч! Сідайте ж і зачекайте на Господаря дому! Він незабаром прийде, тільки догляне ваших потомлених звірят.
Гобіти радо повсідалися на низьких очеретяних крісельцях, поки Золотинка клопоталася біля столу; вони не відривали від неї очей, бо граційність її рухів сповнювала їх тихою радістю. Десь ізнадвору долинув спів. Час від часу, серед нескінченних бім-бом та тірлі-бом вони вловлювали слова:
Старий Том Бомбадил — веселун великий;
Синя-синя його куртка, жовті черевики.
— Ясна пані! — за якийсь час мовив Фродо. — Скажіть мені, якщо моє запитання не дуже дурне, хто є Том Бомбадил?
— Він є, — сказала Золотинка, посміхаючись. Фродо подивився на неї запитливо.
— Він є тим, ким ви його бачили, — відповіла вона на його погляд. — Він Господар лісів, гір і вод.
— Значить, уся ця дивна земля належить йому?
— Ні-ні! — відповіла вона, й усмішка її зів'яла. — Це було би важким тягарем, — додала вона тихо, наче сама до себе. — Дерева і трави, все, що росте і живе в лісі, належить саме собі. Том Бомбадил — Господар. Ніхто ніколи не зачіпає старого Тома, коли він гуляє лісом, хлюпається у воді чи витанцьовує на пагорбах удень або вночі. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — Господар.
Двері відчинилися, й увійшов Том Бомбадил. Тепер на ньому не було капелюха, і густе брунатне волосся коронувало осіннє листя. Він засміявся й, підійшовши до Золотинки, взяв її за руку.
— Ось моя чарівна пані! — сказав він, уклоняючись гобітам. — Ось моя Золотинка, вся в зелені та сріблі, квітами підперезана. А чи стіл накритий? Бачу я вершки та мед, білий хліб і масло, молоко та сир, ягоди й зілля. Вистачить нам цього? Вечеря готова?
— Так, — відповіла Золотинка, — та гості, здається, ще ні. Том сплеснув у долоні й вигукнув:
— Томе, Томе! А ти мало не забув — гості потомилися. Ну, ходімо, любі друзі, вмийте ручки й замурзані личка, скиньте брудний одяг, розчешіть волосся!
Він розчинив двері й повів їх коротким коридором, а потім за ріг, у низьку кімнату зі скошеною стелею, прибудовану до будинку з півночі. Стіни з гладкого каменю були завішані зеленими килимами та жовтими фіранками. Підлога була вимощена плиткою і встелена свіжим зеленим очеретом. Уздовж однієї стіни лежали чотири м'які матраси, застелені білими ковдрами. Біля протилежної стіни стояла довга лава з широкими глиняними мисками та глеками з холодною і гарячою водою. Біля кожного ліжка були приготовані м'які зелені капці.
Незабаром умиті і причесані гобіти повсідалися до столу, по двоє з кожного боку, а по обидва кінці столу сіли Золотинка та Господар. Вечеря була довга і весела. Гобіти їли, як уміють їсти лише голоднющі гобіти, але наїдків не меншало. Пили нібито холодну криничну воду, та вона звеселяла їхні серця, наче вино, а ще вивільняла голос. Вони і не помітили, як почали весело співати, наче для «них це легше та природніше, ніж говорити.
Нарешті Том і Золотинка підвелись і швиденько прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з підніжками для потомлених ніг і наказали сидіти тихо. У широкому каміні палав вогонь, поширюючи солодкий запах яблуневих дров. Коли все прибрали, в кімнаті погасили всі світильники, крім однієї лампи та пари свічок на камінній полиці. Тоді ввійшла Золотинка зі свічкою в руці й побажала всім на добраніч і міцного сну.
— Спіть спокійно, — сказала вона, — аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків! Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин. На добраніч!
Вона вийшла з кімнати з блиманням і шелестом. Звук її кроків нагадував струмок, що в нічній тиші м'яко стікає з гори прохолодним камінням.
Том якийсь час сидів біля них мовчки, а гобіти не могли зібратися з духом і запитати бодай про щось із того, про що думали за вечерею. Сон склеював їм повіки. Нарешті Фродо промовив:
— Ти почув, як я кликав, Господарю, чи випадково там опинився? Том поворушився, наче прокинувся з приємного сновидіння.
— Га, що? — сказав він. — Чи чув, як ти кликав? Та ні, не чув: я ж співав. Випадково я там був, якщо випадком це звати. Цього я не планував, але справді вас чекав. Чули ми про вас, знали, що блукаєте. Знали, так чи інак, принесе вас до води: усі стежки ведуть униз, до річки Верболозки. Стара Сива Верба, уміла співака, і її лукаві пастки важко оминути. Але Том там діло мав,
