Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Поспішає зараз Том. Вечір криє гай.

Том додому знову йде, лілії несе він.

Гей! Гей! Веселись! Пісеньки веселі!

Фродо і Сем стояли мов зачаровані. Вітер ущух. Листя затихло на непорушному гіллі. Знову залунала пісня, і тоді, підстрибуючи та пританцьовуючи, над очеретом раптом вигулькнув старий потертий капелюх із довгим синім пером за стрічкою високого наголовка. Ще кілька стрибків — і з'явився чоловік. Як не крути, був він вищий і кремезніший за будь-якого гобіта, хоч і нижчий за будь-кого з Великого Народу, однак галас зчиняв на людський штиб — тупав ножищами у великих жовтих черевиках, ломився через чагарник і очерети, мов той віл до водопою. На ньому був синій плащ, мав він довгу брунатну бороду, ясно-сині очі, а обличчя — мов червоне стигле яблуко, хоч і порізане тисячею зморшок-смішинок. У руках, на широкому, наче таця, листку, він ніс оберемок білих водяних лілій.

— Допоможіть! — кинулися до нього Фродо та Сем із простягнутими руками.

— Ну ж бо, хлоп'ята! Стривайте! — вигукнув старий, піднявши руку, і вони зупинилися наче вкопані. — А тепер скажіть-но, ви чого так пихтите, мов ковальські міхи? І що скоїлося тут? І чи вам відомо, хто я? Звати мене Том Бомбадил. А у вас що за біда? Хутко розкажіте. Лілій не стопчіте!

— Верба полонила наших друзів! — видихнув Фродо.

— Панича Мері розчавлює розколина! — крикнув Сем.

— Що? — вигукнув Том Бомбадил, високо підстрибнувши. — Стара Верба? І це все? То — не біда. Знаю пісеньку для неї. Сива Вербо! Заморожу кров її, хай лиш не послуха. Корінь відспіваю, вихори накличу, листя позриваю, віття поламаю. Ах ти ж Стара Вербо!

Обережно поклавши лілії на траву, він побіг до дерева, звідки все ще стирчали ноги Мері, — решта тіла вже була глибоко всередині дерева. Том притулив до розколини вуста і став щось тихо наспівувати. Слова було важко розібрати, але Мері заворушився, забрикався. Том відстрибнув убік, відламав висячу гілку і ляснув нею по стовбуру.

— Ну ж бо, випускай їх, Стара Вербо, — наказав він. — Що собі надумала? Маєш уже спати. Землю їж! Воду пий! Заривайся глибше! Слухай Бомбадила! — Тоді він схопив ноги Мері й висмикнув його з розколини, яка враз розкрилася.

З сухим скрипом розщепилася друга розколина, і з неї вискочив Піпін, мовби після добрячого стусана. Тоді з гучним тріском обидві розколини швидко закрилися. Дерево затремтіло від кореня до верхівки, і запала цілковита тиша.

— Спасибі! — подякували гобіти один за другим.

Том Бомбадил розреготався.

— Ну, мої хлоп'ята! — сказав він, нахилившись і зазираючи їм в очі. — Ходімо до хати! Там на столі вершки та мед, білий хліб і масло. Золотинка чекає. Поговоримо за вечерею, а зараз — поспішаймо.

Підхопивши лілії і помахом руки запрошуючи гобітів іти слідом, він пішов, підстрибуючи та підтанцьовуючи, стежкою на схід, далі горлаючи нісенітниці.

Гобіти, занімілі від здивування та радості, щосили намагалися не відставати. Але снаги їм бракувало. Том дуже швидко зник попереду, і його спів ставав дедалі тихішим і віддаленішим. Раптом вони знову почули його голосне галайкання!

Гей, маленькі друзі, вверх по Верболозці!

Том попереду біжить, гарні в нього гості.

Сонце вже сіда — темно, як в печері.

Та як ніч прийде, відчиню я двері,

З шибок потече ясно-жовте світло.

Не лякайтеся верби, вільхового віття!

Геть, коріння і гілки! Скрізь Том проведе вас.

Гей, там! Веселись! Хата Тома жде вас!

Знову не було нічого чути. Майже відразу сонце втонуло в деревах позаду. Гобіти пригадали, як косе західне проміння виблискує на ріці Брендівинній, як сотні вогнів запалюються у вікнах у Цапові. Густі тіні накрили їх, темні стовбури та гілки дерев загрозливо нависли над стежкою. Білі пасма туману піднімались і клубочилися над рікою, обплутуючи коріння, що звисало до води. З землі, з-під самих ніг, піднімалася пара і змішувалася з м'якими сутінками.

Стежка губилась у темряві, й гобіти потомилися. Ноги наче налились оловом. У кущах і в очереті чулися дивні, скрадливі звуки; і коли гобіти підводили очі до блідого неба, то бачили чудні зморшкуваті й гулясті лики, що темніли у присмерках і зиркали на них із високих лісистих берегів. Гобітам стало здаватися, що вся ця місцевість нереальна і що вони плентаються зловісним сном, із якого не прокинутися.

Ще трохи, і ноги перестали би їх нести, аж тут стежка побігла вгору. Почулося дзюрчання води. У темряві зблиснула біла піна невеличкого водоспаду. Тоді раптом дерева розступились, і туман залишився позаду. Гобіти вийшли з Пралісу, а попереду лежала широка трав'яна галявина. Річка, маленька та спокійна, весело котилася їм назустріч, виблискуючи у світлі зірок, що засіяли небо.

Трава під ногами була м'яка та низенька, мовби її підстрижено. Крайні дерева Пралісу хтось попідрівнював, наче в живоплоті. Перед ними ясніла стежка, доглянута і викладена камінцями. Вона в'юнилася до вершини трав'янистого підгірка, що сірів під зоряним небом; а там, іще вище, на дальньому схилі, мерехтіли вогні будинку. Стежка вела вниз, а потім знов угору, довгим гладким схилом, укритим дерном, до самого світла. Раптом широкий жовтий промінь сяйнув із відчинених дверей. Це був будинок Тома Бомбадила. Позаду височіла сіра та гола скеля, а за нею в ніч на схід простягалися темні обриси Курганів.

Заквапились усі: і гобіти, і поні. Половину їхніх утоми та страхів як рукою зняло. А назустріч лилася вітальна пісня:

Гей! Бом! Тірлі-бом! Тіштесь, дорогенькі!

Гобіти і поні всі люблять посиденьки.

Тож почнім забаву! Разом заспіваймо!

А тоді чистий голос, юний і віковічний як весна, мов пісня веселого струмка, що збігає у ніч із ясних ранкових гір, задзвенів сріблом, вітаючи їх:

Ну ж, пісню починай! Заспіваймо хором

Про сонце і зірки, дощ і сиві звори,

Про світло на листках, про ніжні роси,

Про вітер верховий, дзвінкоголосий,

Про очерет, і лілій білі личка:

Се Том Бомбадил і дитина Річки!

З цією піснею гобіти ступили на поріг, і їх залило золотаве світло.

VII. У домі Бомбадила

Переступивши широкий кам'яний поріг, четверо гобітів завмерли, кліпаючи очима. Вони опинились у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що звисали зі сволоків; на столі з темного полірованого дерева яскраво горіла безліч високих жовтих свічок.

У протилежному кінці кімнати у кріслі обличчям до дверей сиділа жінка. Її довгі золотаві коси хвилями спадали на плечі; сукня, ніжно-зелена, як молодий очерет, була гаптована сріблом, наче краплями роси; а пояс був сплетений із золотих