Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Я мав роботу тут — нарвати білих лілій,

зелене листя, цвіт на радість моїй пані,

останній в році цвіт врятую від морозів

і їй складу до ніг, поки сніги розтануть.

Щоліта я ходжу шукати їх для неї

до чистих тих озер униз по Верболозці;

найперше там цвітуть і там найдовше квітнуть.

Біля озер тих стрів доньку Ріки колись я,

миленьку Золотинку поміж: очеретів.

Солодкий спів її був, дрібно серце билось!

Розплющив очі і блиснув на них несподіваною блакиттю:

Усе тепер гаразд — уже мені не треба

ходить далеко знов аж до ріки у лісі

щороку восени. Іти не доведеться

повз дім Верби Старої до весни самої,

так-так, аж до весни, коли Ріки дитина

знов затанцює вниз купатися в долину.

Він знову замовк; але Фродо не втримався, щоби не поставити ще одне запитання, відповідь на яке прагнув почути.

— Розкажи нам, Господаре, про Вербу, — попрохав він. — Хто вона така? Я ніколи раніше про неї не чув.

— Ні-ні, не треба! — вигукнули Мері та Піпін в один голос, ураз випроставшись. — Не зараз! Краще вранці!

— Правда, правда! — згодився старий. — Час уже й відпочити. Краще дечого не чути, поки ніч над світом. Спіть до ранку, спочивайте на м'яких подушках! Не лякайтеся звуків ночі та Верби Старої! — І з тими словами він задмухнув лампу й, узявши в кожну руку по свічці, вивів їх із кімнати.

Їхні матраси та подушки були м'які як пух, а ковдри — з білої вовни. Тільки-но вони вляглись і повкривались, як відразу й поснули.

Глухої ночі наснився Фродо темний сон. Бачив він, як сходив місяць-молодик; у слабому сяйві похмуро чорніла кам'яна стіна з великими воротами у глибині арки. Фродо здалося, що його щось підняло вгору, і з висоти він побачив, що насправді це не стіна, а коло гір, а в тому колі — рівнина, а посеред рівнини здіймається прямовисна скеля, наче височезна вежа, та не рукотворна. На вершині видно постать чоловіка. Місяць, піднімаючись, завис над тим чоловіком і освітив його біле волосся, розвіяне вітром. Знизу, з темряви, долинули моторошні крики та виття вовків. Раптом тінь величезних крил затулила місяць. Чоловік підніс руки, і з його патериці вдарила блискавка. Могутній орел упав із неба й поніс чоловіка. Голоси завили, і вовки заскавчали. Почувся шум, наче подув сильного вітру, а з ним прилетів тупіт копит, що мчали, мчали, мчали зі Сходу. «Чорні Вершники!» — подумав Фродо, прокидаючись, а тупіт копит відлунював у вухах. Він подумав, що ніколи не наважиться покинути прихисток цих кам'яних стін. Він лежав, не ворушився і далі прислухався; та було тихо, і нарешті він повернувся і знову заснув чи радше помандрував у ще один сон, якого вже не пам'ятав.

Поряд із ним солодко спав Піпін; але потім його сни змінилися, він повернувся і застогнав. Раптом прокинувся чи подумав, що прокинувся, від якогось звуку, що порушив його сон: тіп-топ, скрип: якесь гілля шаруділо на вітрі, шкрябало стіну та вікно: скрип, крип, крип. Він подумав, чи не ростуть, бува, поблизу верби; аж тут його охопило жахливе відчуття, що він зараз зовсім не в будинку, а всередині верби, і знову те жахливе дерево сміється над ним сухим скрипучим голосом. Він сів, рука потонула у м'якій подушці, тоді він знов улігся, заспокоєний. У вухах ніби знову залунало: «Спітіь спокійно аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків!» І він заснув.

Спокійний сон Мері порушив плюскіт води; вода м'яко стікала додолу, а потім розпливалася, розпливалася по всьому дому темним озером без берегів. Вода вирувала попід стінами і повільно, та невпинно піднімалася. «Я втону! — подумав він. — Вода дістанеться сюди, і я втону». Він відчув, що лежить у м'якому слизькому болоті й, підскочивши, ступив на холодну мощену підлогу. Тут він пригадав, де він, і знову вклався в ліжко. Йому здалося, що він почув чи пригадав почуте: «Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин». Легенький подих свіжого повітря гойднув фіранку. Мері глибоко вдихнув і знову заснув.

А Сем, наскільки міг пригадати, проспав усю ніч глибоким, задоволеним сном, якщо тільки колоди бувають задоволені.

Уранці прокинулись усі відразу. Том походжав по кімнаті, виспівуючи шпаком. Почувши, що гобіти заворушилися, він сплеснув у долоні й вигукнув: «Гей! Бом! Тірлі-бом! Мої любі!» Розсунув жовті фіранки, за якими ховалися вікна, — одне на схід, друге на захід.

Гобіти посхоплювалися, свіжі та відпочилі. Фродо підбіг до східного вікна і побачив город, сивий від роси. А він сподівався побачити галявину аж під самі стіни, галявину, порубцьовану копитами. Просто перед ним тягнулася грядка квасолі на високих тичках, а вдалині, навпроти сонця, виднілася сіра вершина пагорба. Ранок був похмурий: на сході, за довгими хмарами, наче пасмами нечесаної вовни з жевріючими краями, мерехтіла золотиста смуга. Небо обіцяло дощ; але світало дуже швидко, і на вологому зеленому листі запалав червоний цвіт квасолі.

Піпін визирнув у західне вікно, на озеро імли. Праліс ховався в тумані. Здавалося, що земля вкрилася хмарою. Виднілася долина річки Верболозки, де туман розбивався на безліч перистих хвильок. З пагорба ліворуч збігав потічок і зникав у білих тінях. Неподалік, попід стриженим живоплотом, затканим павутиною, розкинувся квітник, а далі — скошена галявина, яка сріблилася росою. І ніде не було видно верби.

— Доброго вам ранку, мої славні! — вигукнув Том, розчахнувши східне вікно. Кімнату наповнило прохолодне повітря, що пахло дощем. — Нині сонце нам свого личка не покаже. На самому світанку я пройшовся, пострибав горами, винюхав погоду, мокрі трави під ногами і похмуре небо. Розбудив я Золотинку, пісню заспівавши, але гобітів маленьких ніщо не підніме. Уночі вони не спали, лишень на світанку! Бім-бом! Тірлі-бом! Прокидайтесь, малюки! Забудьте нічні страхи! Тірлі-бом-било! Гей, мої хлоп'ята! Як порухаєтесь швидше — то сніданок на столі, а як спізнетесь — залишаться трава та дощівка!

Годі й казати — хоча Томовій погрозі вони не дуже повірили — гобіти швиденько прискочили до столу, а підвелися тоді, коли майже все поїли. За столом не було ні Тома, ні Золотинки. Тома чути було по всьому дому: він брязкотів на кухні, бігав угору-вниз сходами, виспівував то тут, то там. Розкриті вікна кімнати визирали на захід, на імлисту долину. Вода скрапувала з очеретяного даху.