Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко
— А тато вже точно спитає в неї, чому з ним говорить вона, чому не ти. Адже ж ти головна серед них… — Фіннела похнюпилася. — Мабуть, нічого не вийде. Мабуть, доведеться… — якийсь час вона набиралася рішучості, щоб сказати це вголос, — …утікати з дому.
— Не верзи дурниць, — суворо мовила Шайна. — Це кепський варіант.
— А хіба є інші? — запитала дівчина. — На що я ще можу сподіватися? Розумію, це буде непросто, я мушу багато обдумати, добре підготуватися, знайти собі надійного супутника… тут маю на оці кілька кандидатур, усі вони до нестями закохані в мене, головне не помилитись у виборі. І ще хочу знати, чи варто мені їхати на Тір Мінеган, чи приймете ви втікачку. Якщо ні, то поїду до Кованхара. Там, кажуть, усім начхати, утік ти з дому чи тебе відпустили батьки. Маєш чаклунський хист — навчайся…
Шайна з дедалі більшою тривогою слухала Фіннелині міркування.
„Недарма кажуть, що жодна добра справа не залишається безкарною,“ — приречено думала вона. — „Я допомогла їй стати чаклункою, а тепер вона шантажує мене. І що найгірше, це блеф лише наполовину. Зараз нахабне дівчисько й саме не підозрює, що говорить цілком серйозно. А мине якийсь час — і вона таки наважиться на втечу. Причому з усіх можливих супутників обере або найбільшого невдаху, або найпідлішого негідника…“
Ще трохи побалакавши з Фіннелою, повтішавши її, Шайна зрештою пообіцяла щось придумати і спровадила дівчину. Після цього надіслала найстаршим сестрам звіт про сьогоднішні події, майже негайно отримала від них підтвердження і наступні півгодини просиділа за столом, перебираючи всі „за“ та „проти“ того, що збиралася зробити. І зважувала можливі наслідки цього вчинку особисто для себе.
„Мені просто голову відірвуть,“ — подумала вона, висунувши шухляду й видобувши звідти аркуш цупкого паперу блідо-рожевого кольору. — „Або зашлють на якийсь віддалений острів. І добре, якщо на Ініс Таван… Та ні, не наважаться! Просто не посміють…“
Коли подивитися крізь цей папір на світло, можна побачити стилізоване зображення ясеня з трьома коріннями. Це був Лерад — символ Відьомського Сестринства. Навіть серед чаклунів мало хто знав, що Лерад походить із давніх лахлінських міфів, де він уособлює язичницькі уявлення про світобудову. За відьомський символ його обрала засновниця Сестринства, найстарша на той час відьма, лахлінська жінка на ім’я Мейнір, чию Іскру зараз носила в собі Шайна. Як нещодавно стало відомо, Шайна також була лахлінкою, проте вона сумнівалася, що в її жилах тече більше ніж кілька крапель давньої лахлінської крові. Коли почався Мор Деорах, більшість лахлінських чоловіків пліч-о-пліч із шінанцями билися з демонами та чудовиськами, і лише близько сотні з них, взявши із собою жінок та дітей, сіли на кораблі й вирушили на північний схід шукати землю своїх предків. Ніякої прабатьківщини вони, звісно, не знайшли, а висадилися на великому острові, що згодом став називатись Ініс Лахлін, і вирішили там замешкати. Як виявилося, цей острів був цілком вільний від пекельних почвар; поступово туди стали переселятися й шінанці, що не хотіли боротися зі Злом, тож урешті-решт лахлінці розчинилися серед них, а саме це слово стало позначати просто мешканців Лахліну. І ще воно символізувало нетерпимість до будь-яких проявів маґії…
Поклавши на стіл аркуш, Шайна взяла перо і стала писати. Акуратні літери складалися в рівні слова, а слова шикувалися в стрункі рядки, не виказуючи й натяку на Шайнине хвилювання, хоча вона досі не могла вирішити, чи розумно чинить. Ні, вона таки чинила нерозумно, та чи правильно — це питання залишалося без відповіді. Проте одне Шайна знала точно: від свого наміру вона вже не відступиться.
Перечитавши написане і переконавшись у відсутності помилок, Шайна поставила підпис і скріпила його маґічною печаткою. Спеціальне плетиво, що пронизувало кожнісіньке волокно паперу, перетворилося на застиглі, незламні чари, які не дозволяли нікому внести в текст жодної правки; їх неможливо було зняти, не перетворивши папір на порох.
Шайна помістила аркуш, тепер уже офіційний документ, у шкіряну папку, підступила до дзеркала, поправила зачіску та сукню і вийшла з кімнати. Спустившись сходами на третій поверх, вона покинула Вежу Іралах і по ґалереї рушила до Королівської. Цієї святкової ночі ґалерея по всій свої довжині була добре освітлена, тому всі зустрічні чоловіки, незалежно від міри сп’яніння, відразу впізнавали її, чемно віталися і навіть не робили спроб загравати з нею.
Дійшовши до Королівської Вежі, Шайна перехопила першого ж слугу, наказала розшукати Ріса аб Тирнана і переказати йому, що вона просить про негайну зустріч. Лакей чвалом кинувся виконувати розпорядження відьми, а Шайна стала чекати, обмінюючись поглядами з маленькою шогірською мавпочкою, вбраною в строкатий сарафанчик, зі срібним дзвіночком на шиї. Тваринка сиділа на підвіконні й кумедно кривилася, запрошуючи погратися з нею. Проте Шайна була не налаштована на гру, тому відвернулася від мавпочки і втупилась очима в папку, яку тримала в руках.
„О Диве! Що ж це я роблю? І навіщо?.. Може, Фіннела тут ні до чого, може, це просто помста за брата?..“
На щастя, чекання тривало недовго, і вже за двійко хвилин з’явився Ріс аб Тирнан, застібаючи на ходу камзол. Як Шайна і сподівалася, він був нітрохи не п’яний. У Кардуґалі подейкували, що відколи його старший син Делвин став гірким пияком, лорд Ріс майже кинув пити, а на бенкетах лише робив вигляд, що п’є, насправді ж просто пригублював келиха і крадькома виливав вино під стіл. Хоч там як, а на весіллі свого середнього сина він залишався цілком тверезий, дарма що вже було далеко за північ.
— Леді Шайно, — промовив Ріс аб Тирнан, не приховуючи свого подиву. — Я до ваших послуг.
— Виникла одна справа, яку нам слід обговорити, — сказала вона. — І я не хотіла б чекати до ранку.
— Що ж, воля ваша, — відповів менший брат короля. — Гадаю, нам краще знайти інше місце для бесіди. Прошу, ходімо.
