Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Через мить вусань уже дрімав, поклавши долоню на руків’я зарядженого пістоля.

…Сни бувають усілякі, але здебільшого вони поділяються на приємні та неприємні.

Вусаневі снився неприємний: у нього намагалися вкрасти виграні гроші та ще щось… що саме, вусань точно знав: не вкрасти цього ніяк неможливо. Він посовався, поцмокав товстими губами, намагаючись вилаятися, опісля махнув раз і вдруге неслухняною рукою…

Нічого не допомагало.

До рота йому пхали щось тверде й холодне, вусань машинально спробував сьорбнути, але з жахом зрозумів, що це не вінце келиха, а гранястий ствол його власного пістоля. Пістолеві належало стриміти за поясом, а чоловікові, що його тримав, належало тихо та безпомічно валятися в кутку — але сон є сон, і він разюче відрізняється від дійсності хоча б тим, що не знає слова „належить“.

— Спи собі, - тихо прошепотів чоловік, а на додачу до слів знову тицьнув дулом вусаневі до рота.

Вусань хотів сказати, що не хоче вже спати, що йому геть не подобається цей сон, але зненацька для самого себе кивнув. Йому навіть стало цікаво: що може наснитися після такого своєрідного початку?

А наснився йому вже знайомий чудовий собака, що стягнув кобеняка з одного зі сплячих, наснився колишній бранець, який забрав свого палаша, що лежав біля хропливого здорованя — власника того кобеняка… Наснилося, що рипнули двері й невдовзі почувся тупіт копит. Цей тупіт віддалявся…

— Варто, — неголосно покликав у сні вусань.

Цей поклик був слушний.

По дорозі йшли недовго. Сивий коротко кивнув головою, і вони знову заглибилися в ліс. Стежка під ногами в’юнилася причавленим вужем, і Марта вже втомилася дивуватись — як це Сивий умудряється безпомилково знаходити шлях крізь мереживо оманливих блискіток. Коли б іще знаходив — але ж мірошників син його навіть не шукав: просто йшов собі, не дивлячись під ноги, як добре знайомою вулицею серед білого дня.

Над головою знову оселилася метушня та ляскання крилами, тільки цього разу вовкулака послав настирливим почварам (гілки? відблиски?..) зелений спалах похмурих очей.

— Що це? — не витримала Марта. — Ну, над нами… Що там літає?

— Бухруни, — нехотячи, буркнув Сивий.

„Пояснив,“ — подумалося Марті.

— А хто вони, ці бухруни? Вони живі?

— Ні.

— Примари?

— Ні.

Марту почала дратувати ця змістовна бесіда.

— То хто ж тоді?! — підвищила вона голос. — Вони безпечні?

— Для кого як. Для мене — так. І для тебе поки що теж — поки я поруч, не полізуть. А от навести можуть, — мірошників син остаточно спохмурнів і замовк, після чого Марта вирішила не допитуватися, на що здатні під час відсутності Сивого загадкові бухруни та кого й навіщо вони можуть навести.

Колись Марті не раз траплялося бувати в нічній хащі біля рідних Шафляр, із батьком або з кимось із знайомих пастухів, і це завжди було трохи моторошно, але зараз… Немов потрапила до якоїсь нетутешньої країни, якої на світі й немає, і тим часом вона є: шарудить довкіл, порипує, переливається місячним видивом, регоче совиним ухканням, випробовує скреготом, що казна-відкіля береться, шелестить сотнями маленьких лапок, ніг, крил… Ось, до прикладу: що це там, у просвітку між двома карячкуватими громадищами велетенських дубів? Стовпи жовтого, ніби світного пилку — чи справді примари, лісові духи? На мить Марті здалося, ніби вона розрізняє танцюючі в мерехтливому сяйві безтілесні гнучкі постаті з розпущеним волоссям… І ось знову — холодні промені місяця, гілки що погойдуються, трава що сріблиться, вигадлива мішанина кущів, а більше нічого.

Шерех у траві, зовсім поряд. Марта не стрималася, нахилилась… Маленький волохатий чоловічок витріщився на неї з трави, вчепившись тоненькими пальчиками у волоток дикого вівса. А Марта, майже роззявивши рота, дивилася на нього. Але тут чоловічок раптом розприндився, плюнув, погрозив Марті кулачком і пірнув у траву — тільки його й бачили.

— Ти що, загубитися хочеш? — гримнув над вухом сердитий голос Сивого.

— Я… Там… Він мені кулаком… — тільки й зуміла вичавити із себе Марта.

— Ну то й що? — не зрозумів вовкулака. — Ти що, пендзименджиків ніколи не бачила? Чи він тобі очі замилити намагався?

— Не помітила, — зізналася Марта.

— Ти ще багато чого не помітила, — „заспокоїв“ її мірошників син. — І дай Боже, щоб і далі не помічала. Ходімо!

„Коли б я розповіла Джошеві про свій злодійський хист, — подумалося жінці, - але не після чуми та хижі, а до того, може, і я сама стала б для Мовчуна чимось на кшталт примхливого пендзименджика чи бухруна…“

За всіма цими чудовиськами Марта встигла забути про хвору ногу, але, спіткнувшись об корінь, що стирчав із землі, мимоволі скрикнула від болю й стала.

— Стерегтися треба, коли по лісі ходити не вмієш, — буркнув Сивий, чекаючи на Марту, але в голосі його явно чулася тривога. — Скоро вже. Потерпи трішки… Ет, для чого я тебе туди веду, на погибель же!

— Зарані ти мене хорониш, Сивий, — Марта аж ніяк не почувала в собі певності, із якою вимовила ці слова. Але на Сивого вони, а скоріше тон, яким їх було сказано, зненацька справили враження.

— Гадаєш, і на цей раз упораєшся? — із майже дитячою надією в голосі запитав він. — Один раз ти змогла, це правда; сподіваєшся, і вдруге вдасться?

— Не знаю, — чесно зізналася Марта, намагаючись не відстати, бо вовкулака прискорив ходу. — А от удвох із Яносиком…

Сивий нічого не сказав — нагадування про абата, із усього видно, було йому не до шмиги.