Сакрал - Ірина Хомін

Вставши з ліжка, вона злегка поправила за собою покривало, глянула на себе в дзеркало і покривилася. Запухлі очі, розтріпане волосся, яке до того ж давно пора б помити, і бліда шкіра, виснажена хворобою. Ну хто в неї закохається?!

Незважаючи на температуру, Тереза полізла у ванну. Набрала гарячої води, всипала сіль і розслабилася в блаженному окропі. І чому Борис забороняє їй купатися з температурою? Навпаки, навіть носа відклало. Чудний він у своїх заборонах. Проте Терезі були приємними його хвилювання та турбота.

Трохи помокла, помила голову, аж вона перестала боліти, перечитала всі етикетки з шампунів і морської солі, а вже коли знову почало хилити до сну, вирішила, що досить.

Аби ще більше не застудитися, загорнула голову в ніжно-рожевий махровий рушник, що зробило приємним навіть зблідлий колір обличчя, і натягнула той самий теплий халат, що і в перший день перебування в Борисовому будинку.

Чомусь раптом згадала перший візит у цей будинок. Була тоді так само знервована і замерзла. І так само, як тоді, Борис відігрів її і заспокоїв. Зовсім безкорисно. Навіщо йому зайві турботи?

Згадалося, тоді періщив холодний дощ, і навіть коли вони вже були в будинку, стихія ще довго стукала у вікно. Як оце зараз…

Спочатку подумала, що їй на мить здалося, але ні, дощ справді ляпотів у скло вікна, намагаючись достукатися до неї. Спочатку ріденький, а потім все густіший і густіший, поки не переріс у важку раптову зливу. Тільки тоді була ніч, а зараз день.

Та Тереза все одно милувалася прекрасною раптовою зливою, яка впала, здавалося, зі щойно чистого неба. Правда, не минуло й п'яти хвилин, як стихія так само раптово вщухла і небо знову засяяло сонцем. Вперше таке бачила. Аж здивувалася. В одній з мудрих Борисових книг читала, що мертві так прощаються з живими. Світ великий, і, може, в ньому справді хтось з кимось прощався. Правда, данина живих — спровадити померлих в останню дорогу, чи не так? То хто з ким має прощатися?

Сушачи собі голову над такими надто філософськими проблемами, Тереза вийшла з кімнати, заодно захопивши з собою книжку, і подалася на пошуки Бориса. Вона вже досить добре вивчила будинок і звички господаря, тож могла наперед вгадати, де може перебувати Борис. В його улюбленому місці — у залі з каміном — Бориса не було, отож, скоріше всього він у кабінеті на першому поверсі. Власне, тільки Тереза називала невеличку кімнату, завалену специфічною літературою, кабінетом. Специфіка книжок — потойбіччя, і меблі та сучасне офісне обладнання зовсім не в'язалося між собою. Борис проводив тут весь вільний від розмов з Терезою час. Іноді, прокинувшись посеред ночі, Тереза спускалася в кухню на перший поверх приготувати чай і бачила світло, що вибивалося з-під дверей. Одного разу вона так зайшла посеред ночі і спитала:

— Не спиться?

— Ні, — почула у відповідь. — Намагаюся знайти щось, щоб витягнути тебе, і заодно й себе, з цієї історії.

Борис допоможе. Звичайно, він допоможе, такий щирий, добрий і безкорисливий. Дівчина навіть не сумнівалася в цьому.

От і зараз, обійнявши обома руками книжку, Тереза постукала в дубові двері й увійшла всередину. Певна річ, її покровитель був тут. Побачивши дівчину, він відірвався від власних записів, закрив зошит, книжку і втомлено усміхнувся Терезі.

— Ти маєш якісь запитання? — Все ще не відключився від книг.

«Ну просто, як учитель до учениці, — обурилася в думках Тереза. — Він ніколи не побачить в мені жінку!»

— Ні, у мене немає запитань.

— Невже все зрозуміло? Ти дійшла до символіки майя?

— Ні, — знову знітилася дівчина, — я трішки заснула.

«Зараз почне читати мораль!» — приготувалася Тереза.

— Тобі погано? — Борис схопився на ноги і підійшов до дівчини. — Як ти себе почуваєш? Сідай!

Від такої турботи аж дух перехопило. Ні, Валентин ніколи не буде так турбуватися про неї. Ніколи.

А що Борис? Він все ще кохає Діну. Довіку її не розлюбить. І не дозволить собі стосунків з Терезою. Хоча б тому, що старший за неї і впевнений в байдужості до себе з її боку. До того ж була ще одна причина.

— Ти мила голову?

Йому це не сподобалося.

— Так, я трохи покупалася, — впевнено відповіла Тереза.

— Трохи? У тебе температура, ти знаєш, чим можуть скінчитися твої купелі?

Дівчина посміхнулася і трохи винувато опустила погляд, розглядаючи візерунки на дерев'яній підлозі. Все її єство тріумфувало — він хвилюється за неї, вона йому не байдужа! Можливо, він навіть зможе її покохати…

— Як можна бути такою безвідповідальною? — не вгавав Борис. — Тут холодно. Ходімо нагору в залу. Там… все ж таки килими, крісла з теплою обшивкою, більше сонця і тепла.

Коли б Терезі дозволили вибирати між Борисом і Валентином, як гадаєте, кого б вона вибрала?

Звичайно, Бориса, і не задумуючись. Бо Борис весь такий… хороший і чудовий, сильний… такий, яким має бути справжній чоловік. І він турбується про неї. Леліє, мов маленьке дитятко, яке треба вберегти від негараздів. Поряд з ним Тереза почувала себе слабкою, але людиною. Передусім жінкою. І все б віддала, аби так було завжди.

Сходячи на другий поверх, він весь час допитувався про її самопочуття, непокоївся, хоч сам виглядав втомленим і знищеним. Але не намагався перекласти тягар проблем на її плечі. Хотів вберегти. І за це Тереза платила вдячністю.

«Ти ніколи не розчаруєшся в мені», — пообіцяла подумки і кинула на Бориса такий погляд, що всередині душі аж щось ворухнулося.

— Пам'ятаєш, як колись ми тут сиділи і пили вино? — спитала, присівши у величезне м'яке крісло навпроти каміна.

Виникла можливість роззутися і підібгати під себе ноги, чим Тереза й скористалася.

— Пам'ятаю. Та зараз ти п'єш таблетки і вина не отримаєш, — сухо відказав Борис.

— Ні, я просто… — і осіклася.