Буря Мечів - Джордж Мартін
Дрогон теж десь літав, тільки видно його не було: він полює — за кілька миль попереду чи позаду.
Він завжди голодний, її Дрогон. Голодний, і він швидко росте. «Ще рік, може, два — і дракони підростуть так, що на них можна буде сісти верхи. Тоді не потрібні мені будуть кораблі, щоб перетнути велике солоне море».
Але цей час іще не прийшов. Рейгал з Вісеріоном були завбільшки з маленьких собак, Дрогон — трошки крупніший, але будь-який собака важить більше: дракони ж бо — самі крила, шиї і хвости, тож важать набагато менше, ніж здається на вигляд. Отож Данерис доводиться покладатися на дерево, вітер і парусину, щоб дістатися додому.
Поки що дерево й парусила добре їй прислужилися, а от непостійний вітер виявився зрадником. Шість днів і шість ночей стояв штиль, і вже пішов сьомий день, а нема й натяку на вітерець, що напнув би вітрила. На щастя, двоє з трьох кораблів, які прислав по Дані магістр Іліріо, виявилися торговими галерами на двісті весел кожна, й мали вони команди міцноруких веслярів. А от великий ког «Балеріон» — то зовсім інша пісня: громіздка широкопалубна свиня, а не корабель, з велетенським трюмом і здоровезними вітрилами, однак цілком безпорадний за штилю. «Вагар» і «Мераксис» кинули кінці, щоб тягнути його на буксирі, але просувалися через це болісно-повільно. Всі три-бо кораблі були натоптані людьми й вантажем.
— Щось я Дрогона не бачу,— мовив сер Джора Мормонт, приєднуючись до Дані на півбаку.— Знову загубився?
— Це ми загубилися, сер. Дрогону не до шмиги отак плентатися — не більше, ніж мені.
Сміливіший за інших двох, чорний дракон перший спробував злетіти над водою, перший перелетів з корабля на корабель, перший загубився в хмарах... і перший уполював здобич. Не встигла летюча рибка вискочити з води, як він стрельнув у неї полум’ям, схопив і проковтнув.
— Цікаво, який він виросте? — зронила Дані.— Ви не знаєте?
— У Сімох Королівствах ходять перекази про драконів, які виростали такими здоровезними, що вихоплювали з моря велетенських кракенів.
— Поглянути б на таке диво! — засміялася Дані.
— Та це казки, халесі,— мовив лицар-вигнанець.— Люди переповідають і про старих мудрих драконів, що живуть по тисячі років.
— Ну, а скільки живе дракон? — вона глянула вгору на Вісеріона, який з неба пірнув униз до корабля, повільно б’ючи крилами й розмаюючи обвислі вітрила.
Сер Джора знизав плечима.
— Загалом природна тривалість життя дракона така сама, як і в людини, принаймні так співається в піснях... але в Сімох Королівствах найкраще відомі були дракони дому Таргарієнів. Їх ростили для війни, отож і гинули вони на війні. Убити дракона нелегко, але можливо.
Зброєносець Білобородий, який стояв біля носової прикраси, однією рукою стискаючи свій довгий ціпок з твердого дерева, озирнувся до них і мовив:
— Балеріон на прізвисько Чорних Жах мав уже двісті років, коли помер за правління Джейгейриса Миротворця. А великий був такий, що міг цілого тура заковтнути. Дракони так і не припиняють рости, ваша світлосте, якщо мають харч і свободу.
Звали чоловіка Аристан, але Дужий Бельвас дав йому прізвисько Білобородий за сиві бакенбарди, тож тепер майже всі його так і кликали. Він був вищий за сера Джору, хай і не такий м’язистий, очі мав блакитні, а бороду білу як сніг і м’яку як шовк.
— Свободу? — зацікавлено перепитала Дані.— Про що це ви?
— На Королівському Причалі ваші пращури звели для своїх драконів велетенський замок-баню. Драконяче Лігво, ось як він зветься. Розташований на верхівці Рейнісиного пагорба, зараз він лежить у руїнах. Саме там за старих часів мешкали дракони, у цій печері з такими широкими залізними брамами, що крізь них може проїхати шерегою тридцять вершників. Та все одно люди зауважили, що жоден дракон з цього лігва не досяг розмірів своїх предків. Мейстри кажуть, це все через оті стіни навколо й баню над головою.
— Якби стіни впливали на розмір, усі селяни були би крихітні, а королі виростали на велетнів,— сказав сер Джора.— А мені стрічалися здоровані, народжені в халупах, і карлики, які мешкали в палацах.
— Люди — це люди,— озвався Білобородий,— а дракони — це дракони.
— Яка глибока думка! — зневажливо пирхнув сер Джора. Лицарю-вигнанцю не подобався старий, і він цього не приховував від самого початку.— Що взагалі вам відомо про драконів?
— Небагато, це правда. Однак я служив на Королівському Причалі ще за тих часів, коли на Залізному троні сидів король Ейрис, і ходив попід драконячими головами, які поглядали на людей зі стін у його тронній залі.
— Вісерис розповідав про ці голови,— мовила Дані.— Узурпатор зняв їх і сховав. Не міг витримати їхніх поглядів, коли сидів на краденому троні...— Дані поманила Білобородого ближче.— А ви не стрічалися з моїм царственим батьком?
Король Ейрис II помер ще до народження дочки.
— Мав таку честь, ваша світлосте.
— Він був добрий і лагідний?
Білобородий силкувався приховати почуття, але вони ясно читалися на його обличчі.
— Його світлість був... часто люб’язний.
— Часто? — посміхнулася Дані.— Але не завжди?
— До тих, кого вважав за ворогів, він бував досить різкий.
— Мудра людина ніколи не робитиме ворога з короля,— сказала Дані.— А мого брата Рейгара ви також знали?
— Кажуть, ніхто й ніколи по-справжньому не знав королевича Рейгара. Я мав честь бачити його на турнірі, а ще неодноразово слухав, як він грає на своїй злотострунній лірі.
— Як і тисячі інших на якому-небудь святі врожаю,— пирхнув сер Джора.— Далі ви скажете, що були в нього зброєносцем.
— Такого я не кажу, сер. Зброєносцем королевича Рейгара був Майлз Мутон, а після нього — Ричард Лонмут. Коли вони здобули свої остроги, він власноруч висвятив їх у лицарі, й вони лишалися його близькими товаришами. Ще королевич любив юного лорда Конінтона, та найдавнішим його другом був Артур Дейн.
— Ранковий Меч! — захоплено
