Буря Мечів - Джордж Мартін
— Але ці тигрові шкури належать Іліріо,— заперечила вона.
— А Іліріо — друг дому Таргарієнів.
— Тим більше не варто красти його крам.
— Яка користь із заможних друзів, якщо не можна користуватися їхньою заможністю, королево? Якщо магістр Іліріо відмовиться від вас, то він — Заро Зоан Даксос із потрійним підборіддям. А якщо він щирий у своїй відданості вашій справі, то не поскупиться на три кораблі краму. Хіба закласти основу вашої армії — не найкраще застосування для його тигрових шкур?
«Щира правда». Дані відчула хвилю збудження.
— На такому довгому переході чигатимуть небезпеки...
— На морі теж є свої небезпеки. На півдні полюють корсари й пірати, а на північ від Валірії у Курному морі блукають демони. Нас може потопити або роз’єднати найближчий шторм, чи затягнути під воду кракен... а може знову запасти штиль, і тоді ми, чекаючи вітру, повмираємо від спраги. Перехід — це інші небезпеки, королево, але не більші.
— А якщо капітан Гролео відмовиться міняти курс? Та й Аристан і Дужий Бельвас — як учинять вони?
— Мабуть,— підвівся сер Джора,— час це довідатися.
— Атож,— вирішила вона.— Так і зроблю!
Дані, відгорнувши покривало, зістрибнула з койки.
— Просто зараз піду до капітана та звелю повертати в Астапор,— вона схилилася над скринею, відкинула віко й підхопила першу-ліпшу вдяганку — пару шароварів з пісочного шовку.— Подайте мені пояс із бляшок, звеліла вона Джорі, натягаючи шаровари.— І безрукавку...— обернулась вона — і не договорила.
Сер Джора ковзнув руками, обіймаючи її.
— Ой,— тільки й встигла зронити Дані, а він, пригорнувши її, притулився вустами до її вуст. Від нього пахло потом, сіллю й шкірою, а коли він міцно притиснув її до себе, залізні заклепки на його шкірянці уп’ялися їй у голі груди. Однією рукою він пригортав її за плечі, друга ковзнула по спині на пояс, і вуста її, попри її волю, розтулилися назустріч його язику. «Борода в нього колюча,— подумала вона,— але вуста — солодкі». Дотраки не носять борід, тільки довгі вуса, а її цілував у житті лише хал Дрого. «Не слід йому так робити. Я-бо — його королева, а не жінка».
Поцілунок був довгий, хоча Дані не могла б сказати, наскільки довгий. Коли він урвався, сер Джора відпустив її і вона зробила швидкий крок назад.
— Вам... вам не слід було...
— Мені не слід було так довго чекати,— закінчив Джора за неї.— Мені слід було поцілувати тебе ще в Карті, ще у Ваїс-Толоро. Мені слід було цілувати тебе в червоній пустелі — щоночі та щодня. Ти створена для цілунків — частих і вправних,— не відривав він очей від її грудей.
Дані затулилася руками, поки її не виказали пипки.
— Я... так не годиться. Я — ваша королева!
— Королева,— підтвердив він,— а ще — найхоробріша, найсолодша і найвродливіша жінка на світі. Данерис...
— Ваша світлосте!
— Ваша світлосте,— поступився він,— у дракона три голови, пам’ятаєте? Ви все міркували над цим — ще відтоді, як почули це від ворожбитів у Палаці праху. Ось вам пояснення: Балеріон, Мераксис і Вагар, осідлані Ейгоном, Рейніс і Вісенією. Триголовий дракон дому Таргарієнів — три дракони та три вершники.
— Так,— мовила Дані,— але ж мої брати мертві.
— Рейніс і Вісенія були Ейгону не лише сестрами, а й дружинами. У вас немає братів, але ви можете взяти собі чоловіків. І скажу тобі щиро, Данерис: у цілому світі немає чоловіка, який наполовину буде вірний тобі, як я.
Бран
З землі випинався гострий гірський кряж — довга кам’яниста брижа, що нагадувала клішню. Внизу до схилів чіплялися дерева — сосни, глід і ясен, та вище земля була безплідна: у хмарне небо піднімалася гола гряда.
Він відчував поклик високогір’я. І рушив угору, спершу стрибаючи повільно, тоді швидше й вище, пожираючи міцними лапами схили. Над головою з-поміж гілля порскали пташки, крилами прокладаючи собі дорогу в небо, коли він пробігав повз. До нього долинало зітхання вітру серед листя, і цокотіння білок, і навіть глухі удари соснових шишок об землю. Навколо співали запахи — співали пісню, яка переповнювала чудовий зелений світ.
З-під лап порскала рінь, а він долав останні кілька футів, щоб нарешті стати на верхівці гребеня. Над високими соснами висіло велетенське червоне сонце, а внизу тяглися дерева й горби — скільки сягало око й відчував ніс. Далеко вгорі кружляв шуліка — темний на тлі рожевого неба.
«Королевич». Людські звуки пробились у свідомість зненацька, але він відчував у цьому якусь правильність. «Королевич зелені, королевич вовчого лісу». Він-бо дужий, прудкий і лютий, і все живе у чудовому залізному світі боїться його.
Далеко внизу, на узліссі, між дерев щось ворухнулося. Сіра пляма на мить майнула і зникла, але цього було досить, аби він нашорошив вуха. Там унизу, поряд з бистрим зеленим струмком, пробігла ще одна постать. Вовки, зрозумів він. Маленькі кузени, які женуть здобич. Королевич бачив їх більше й більше — тіней на прудких сірих лапах. Зграя.
Колись у нього теж була зграя. Їх було п’ятеро, а шостий тримався осібно. Десь у глибинах нутра ховалися звуки, за допомогою яких люди відрізняли їх у зграї одне від одного, та сам він розрізняв родичів не тільки за цими звуками. Він пам’ятав їхні запахи — запахи братів і сестер. Усі вони пахли схоже, пахли зграєю, та водночас — зовсім по-різному.
А нині поряд — тільки брат з гарячими зеленими очима, відчув королевич, хоч і не бачив його вже багато полювань. З кожним заходом сонця він оддалявся, а він-бо останній. Решта розпорошені, як листя, розвіяне шаленим вітром.
Та іноді він відчував їх, так наче вони й досі поруч, тільки заховані від зору валуном чи деревами. Він не міг їх занюхати, не чув ночами їхнього виття, та відчував за спиною їхню присутність... усіх, окрім сестри, яку вони втратили. Хвіст його опустився сам собою, коли він пригадав її. Тепер їх четверо, не п’ятеро,
