Буря Мечів - Джордж Мартін

Джон розвернувся.

Співець звівся на ноги.

— Я — Манс Рейдер,— представився він, відкладаючи лютню.— А ти — байстрюк Неда Старка, Сноу Вічнозимський.

Вражений Джон на мить застиг, утративши мову, аж нарешті, трішки оговтавшись, промимрив:

— Звідки... звідки ви знаєте...

— Про це пізніше,— сказав Манс Рейдер.— Сподобалася тобі пісня, хлопче?

— Так. Я вже чув її.

— Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,— легковажно проспівав король-за-Стіною,— я ж дорнянина жінку пізнав... Скажи-но, правду мовить кістяний лорд? Ти зарубав мого давнього друга Піврукого?

— Так.

«Хоча його заслуги в цьому більше, ніж моєї».

— Ніколи більше Тінява вежа не буде такою застрашливою,— з сумом у голосі зронив король.— Кворин був моїм ворогом. Та колись давно — моїм братом. Отож... мені слід тобі дякувати за те, що вбив його, Джоне Сноу? Чи проклинати тебе? — він глузливо посміхнувся.

Король-за-Стіною геть не схожий був на короля — не схожий навіть на дикуна. Він був середній на зріст, стрункий, з гострими рисами обличчя, з проникливими карими очима й довгим каштановим волоссям, яке здебільшого вже посивіло. Вбирався він у вовну та шкіру, а єдиною деталлю туалету, вартою уваги, був пошарпаний чорний плащ, довгі проріхи на якому були залатані побляклим червоним шовком.

— Вам слід дякувати мені за те, що вбив вашого ворога,— нарешті сказав Джон,— і проклинати мене за те, що вбив вашого друга.

— Ха! — розреготався білобородий.— Гарно сказано!

— Згода,— Манс Рейдер поманив Джона ближче.— Якщо ти збираєшся до нас приєднатися, варто з нами познайомитися. Чоловік, якого ти прийняв за мене, це Стир, магнар Тенійський. «Магнар» означає «лорд» давньою мовою.

Безвухий холодно глянув на Джона, а Манс обернувся до білобородого.

— Наш лютий пожирач курчат — це мій вірний Тормунд. Жінка...

Тут Тормунд звівся на ноги.

— Стривай. Титул Стира ти назвав, назви і мій.

— Як зволиш,— розсміявся Манс Рейдер. Джоне Сноу, перед тобою — Тормунд Велетозгуб, балаклій, сурмач і льодоруб, який ще називається Тормунд Грім-кулак, ведмедицям чоловік, медовий король червоноградський, співрозмовник богів і батько полчищ.

— Отак більше на мене схоже,— мовив Тормунд.— Приємно познайомитися, Джоне. Люблю варгів, до речі, а от Старків не люблю.

— Добра жінка біля жаровні,— провадив Манс Рейдер,— це Далла.

Вагітна сором’язливо всміхнулася.

— Стався до неї як до королеви, бо вона носить мою дитину,— сказав Манс і обернувся до останніх двох.— Ця красуня — її сестра Вал. А юний Ярл поряд з нею — її останній пестун.

— Нічий я не пестун,— кинув Ярл, чорночубий і лютий.

— Чого ж Вал тебе так пестить? — пирхнув білобородий Тормунд.— Чи ти досі не помітив, хлопче?

— Ось ти нас і знаєш, Джоне Сноу,— сказав Манс Рейдер.— Короля-за-Стіною з його двором, який уже він є. А тепер, гадаю, слід послухати і тебе. Звідки ти сюди прибився?

— З Вічнозиму,— мовив Джон,— через Чорний замок.

— І що привело тебе на Молочноводу, так далеко від домашнього вогнища? — Манс, не чекаючи на відповідь, зразу глянув на Тарараха.— Скільки їх було?

— П’ятеро. Троє мертві, хлопець тут. Ще один пішов у гори, куди конем не проїдеш.

Рейдер знову перевів очі на Джона.

— Вас було тільки п’ятеро? Чи десь іще підкрадаються брати?

— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двадцятьох.

На це король-за-Стіною посміхнувся.

— Дехто так гадав. Але... хлопчак з Чорного замку з розвідниками з Тінявої вежі? Як це так?

Джон уже пригодував брехню.

— Лорд-командувач відіслав мене до Піврукого для гартування, от він і взяв мене на розвідку.

— На розвідку, кажеш...— нахмурився магнар Стир.— І для чого воронам розвідувати Скімливий перевал?

— Усі селища спорожніли,— сказав щиру правду Джон.— Так наче вільний народ просто зник.

— Зник, ага,— зронив Манс Рейдер.— І не тільки вільний народ. Хто повідомив вам, де ми, Джоне Сноу?

— Якщо не Крастер,— пирхнув Тормунд,— то я — сором’язлива дівка. Казав я тобі, Мансе, ту потвору слід на голову вкоротити.

Король роздратовано глянув на старого.

— Тормунде, іноді думай, перш ніж говорити. Я сам знаю, що це був Крастер. А Джона я запитав, щоб побачити, чи скаже він правду.

— Ха! — сплюнув Тормунд.— Попавсь я! — широко посміхнувся він до Джона.— Бачиш, хлопче, чому він — король, а я — ні. Я його можу перепити, перебороти й переспівати, і людей у мене втричі більше, але Манс — хитромудрий. З нього ростили ворона, розумієш, а ворон — підступний птах.

— Хочу побалакати з хлопцем наодинці, кістяний лорде,— мовив Рейдер до Тарараха.— Залиште нас усі.

— Що, і я теж? — спитав Тормунд.

— А ти — особливо,— сказав Манс.

— Я не їм у вітальні, де мені не раді,— Тормунд звівся на ноги.— Ми з курочками забираємося.

Він хапнув ще одне курча з жаровні, запхав його в кишеню, вшиту в підкладку його плаща, зронив «Ха!» й вийшов, облизуючи пальці. Решта всі рушили за ним, окрім жінки на ім’я Далла.

— Сідай, якщо хочеш,— мовив Рейдер, коли вони вийшли.— Голодний? Тормунд он лишив нам двох курчат.

— Залюбки поїм, ваша світлосте. Дякую вам.

— «Ваша світлосте»? — посміхнувся король.— Таке звертання нечасто почуєш з вуст вільного народу. Для більшості я просто Манс, для декого — «той самий Манс». Вип’єш ріг меду?

— Залюбки,— сказав Джон.

Король сам налив меду, поки Далла порізала підсмажених до хрусткої шкуринки курчат і подала кожному з чоловіків по половинці. Стягнувши рукавиці, Джон заходився їсти просто руками, обсмоктуючи з кісток м’ясо.

— Тормунд правду казав,— мовив Манс Рейдер, розламуючи навпіл буханець хліба.— Чорний ворон — підступний птах, так і є... га я сам був вороном, коли ти був завбільшки з малюка в Даллиному животі, Джоне Сноу. Тож не грайся в підступні ігри зі мною.

— Як скажете, ваш... Мансе.

— «Ваш Манс»! — розсміявся король.— А чом би й ні? Я тобі обіцяв розповісти, звідки я знав, хто ти. Ти ще не здогадався?

Джон похитав головою.

— Може, Тарарах вам звісточку вислав?

— На крилах? У нас немає учених круків. Ні, я впізнав твоє обличчя. Я