Буря Мечів - Джордж Мартін

— Довгосписе, наглядай за звіром,— Тарарах відігнув запинало намету й жестом запросив Джона з Ігриттою всередину.

У наметі було жарко й задимлено. По чотирьох кутках стояли кошики запаленого торфу, наповнюючи повітря тьмяним червонуватим світлом. Земля тут теж була встелена шкурами. Стоячи тут у чорному, очікуючи на милість перекинчика, який називався королем-за-Стіною, Джон почувався неймовірно самотнім. Коли очі його призвичаїлися до димних червонуватих сутінок, він роздивився шістьох людей; ніхто з них не звертав на нього уваги. Темночубий юнак пив із симпатичною білявкою мед з одного рогу. Над жаровнею стояла вагітна жінка, смажачи пару курчат, а сивий чоловік у подертому чорно-червоному плащі сидів, схрестивши ноги, на подушці, граючи на лютні та співаючи:

У дорнянина жінка як сонце ясна

І цілує вона, як весна,

Але криця в дорнянина чорна й міцна

І цілує смертельно вона.

Джон знав цю пісню, хоча дивно було чути її тут, у потертому шкуратяному наметі за Стіною, за десять тисяч льє від червоних гір і теплих вітрів Дорну.

Тарарах, чекаючи на закінчення пісні, скинув свій пожовкли і і шолом. Під обладунками з кістя та шкіри він виявився невеличким чоловіком, та й обличчя під велетовим черепом теж було звичайнісіньке — з роздвоєним підборіддям, ріденькими вусами й землистими запалими щоками. Очі він мав близько посаджені, брови зрослися на переніссі, а обабіч темного мису волосся на чолі світилися залисини.

У дорнянина жінка в купелі співа

Свої ніжні, як персик, слова,

Але шабля в дорнянина гостра й крива,

І жалить вона, мов кропива.

Поряд з жаровнею на стільчику сидів опецькуватий, зате неймовірно широкий у плечах чолов’яга і їв з рожна курча. По підборіддю в нього скрапував гарячий смалець просто в білосніжну бороду, але він усе одно щасливо усміхався. На дебелих руках красувалися широкі золоті браслети з вигравіюваними рунами, а вдягнений він був у важку чорну кольчугу, яку можна було тільки зняти з мертвого розвідника. За кілька футів од нього хмурився над картою вищий і тонший чоловік у шкірянці, обшитій бронзовими пластинами; за спиною в нього в шкіряних піхвах висів великий дворучний меч. Чоловік був стрункий як спис, жилавий, гладенько поголений, лисий, з прямим виразним носом і глибоко посадженими сірими очима. Можна було б навіть назвати його вродливим, якби не вуха: десь він позбувся обох — чи то мороз постарався, чи то ворожий ніж — сказати напевне Джон не міг. Через їхню відсутність голова здавалася вузькою і загостреною.

І білобородий, і лисий безпомильно були вояками — Джон зрозумів це з першого погляду. «Ці двоє набагато небезпечніші за Тарараха». Цікаво, думав він, хто з двох — Манс Рейдер?

Як лежав на землі він у чорній імлі,

На вустах цвів кривавиці слід,

Заспівали над ним побратими жалі,

Але він розсміявся до сліз:

«Побратими мої, я відходжу у нав —

Юж дорнянин життя одібрав,

Та це байдуже: ляжемо всі серед трав,

Я ж дорнянина жінку пізнав!»

Коли затихли останні ноти «Жінки дорнянина», безвухий лисань відірвався від карти й люто нахмурився до Тарараха й Ігритти — і до Джона, який стояв між ними.

— Це що таке? — поцікавився він.— Ворон?

— Чорний байстрюк, який випатрав Орелла,— мовив Тарарах,— а ще він — клятий варг.

— Ви мали всіх їх повбивати.

— Цей перейшов на наш бік,— пояснила Ігритта.— Власноруч зарубав Кворина Піврукого.

— Оцей хлопчисько? — безвухий розлютився на таку новину.— Піврукий мав дістатися мені! Ім’я в тебе є, вороне?

— Джон Сноу, ваша світлосте.

Цікаво, думав він, чи не чекають від нього, щоб він і коліно прихилив?

— «Ваша світлосте»? — безвухий поглянув на білобородого здорованя.— Бачиш. За короля мене має.

Бородань так розреготався, аж шматочки курки полетіли навсібіч. Тоді зворотом велетенської долоні витер з рота смалець.

— Сліпий хлопчина, певно. Хто ж це чував про безвухого короля? Та в нього