Сабіт. Її перевертень - Влада Калина
Дана
Я прокинулась в обіймах Сабіта. Ми з ним здається заснули на ліжку після ще одного сексу… Поправочка - після третього разу… Він невгамовний!
В моєму животі, від щастя літали метелики. Я згадувала яким Шаман був ніжним та лагідним. Він робив все, щоб мені було приємно.Той дикий, наглий, невихований придурок - десь подівся. Замість нього з'явився "чоловік мрія" на прізвисько Шаман. Чоловік, який знає, як задовольнити жінку. Чоловік, якого я не дарма кохала всі ці роки.
Я підняла голову та глянула на нього. Він лежав на спині, а я на ньому. Спав.
Тихо, щоб не розбудити, я провела пальцями по його торсі. Потім, торкнулась скроні. Очей не зводила з його красивого обличчя. Милувалася, вдивлялася, та посміхалася, як дурепа… від щастя.
Невже воно сталося?! Невже я змогла це? Невже звабила його своїми рубцями на грудях? Але, в Сабіта тих рубців на тілі не меньше, як і татуювань.
- Думаєш, як це його втекти поки я сплю? - раптом сказав він та розплюшив очі. - Якщо так, то коханець з мене ніякий. Зазвичай жінки не тікають, навпаки - просять ще. - Глянув на мене, та поклав руку собі під голову.
- Не хвилюйся, з ЦИМ у тебе все гаразд, - я лобом вперлася в подушку. Здається покрасніла, як буряк. Мені ще соромно розмовляти на такі теми.
- Все гаразд? - відчула, як Сабіт доторкнувся до моєї спини, та погладив. - Я… Мабуть потрібно вибачитися за той… той, твій перший раз.
- Не варто, - прикрилась ковдрою і присіла. - Ти ні в чому не винен. Просто,ти думав, що я дівка Ворона.
- Мені не слід було таке думати. Каюсь. Винен. - Сабіт присів поряд. Взяв мою долоню в свою. Яка ж гаряча у нього рука, така як і серце. Чому я раніше не помічала цієї доброти? Просто кохала поганця, яким він і був… чи все ж таки не був?!
- Не твоя провина в тому, що я не змогла переконати тебе в тому, що я не проститутка.
- Чому ж не змогла? - приблизився ближче. Вткнувся носом в моє розпатлане волосся і прошепотів на вухо: - Навпаки, ти була дуже переконлива, особливо в ту секунду, як я побачив кров на твоїх стегнах.
- Сабіт, перестань. Мені ніяково! - сховала лице, натягнувши на голову ковдру. - Не вганяй мене в краску… знову.
- Дурненька. Яка ти все ж таки, ще дуренька… Моя Амані.
- Доречі, - визирнула з-під ковдри. - Навіщо ти мене так називаєш? І що це взагалі означає? - вирішила не зізнаватися про те, що казав мені Жорик. А раптом обдурив. Хай Собі сам мені скаже, що воно таке оте "Амані" і з чим його їдять?
- Я не пам'ятаю, що воно означає.
- Жартуєш?! Ти все ж таки нестерпний, ще й брехун!
- О, так! Я в курсі. Ти годину тому, так помирала від поцілунків цього брехуна, - насміхався з мене. - Це було нестерпно, так?!
- Що ти хочеш від мене почути?! - вихватила ковдру, та підвелась на ноги, прикриваючи нею себе. - Що мені сподобалось?!... Так, мені сподобалось. Просто, в мене це вперше, і я ще не мала змоги порівняти…
- Порівняти мене з ким?! - гаркнув Сабіт, теж вставши з ліжка. Він стояв переді мною в чому мати народила. І ні краплі не соромився. От тільки злився. - З Вороном?!
- До чого тут Олег!
- Олег! О, як ти його називаєш… Хто він тобі? Не коханець, це вже я зрозумів… Тоді хто?! - Шаман здається і не збирався одягатися. Стов, кричав, психував. - Я взагалі не знаю про тебе нічого. Може ти шпигунка! Може наймана вбивця, якій наказали звабити мене і вбити, отруїти, розстріляти!
- Ти при своєму розумі?! Не збираюсь я тебе вбивати!
- Мені похер! Навіть якщо і збираєшся - я не боюсь! Чуєш?! Я не якесь боягузливе хлопчисько, яке тремтітиме від страху впередчутті смерті! - він кричав на всю кімнату. - Набридло! - махнув рукою та почав натягувати на ноги свої штани. - Все набридло!!!... Може дійсно краще померти. - Бурмотів, присів на ліжко.
- Дурень!!!... Навіть не думай помирати! Чуєш?! - кинулася до нього. Присіла на підлогу та поклала свої руки Сабіту на коліна. - Я хочу щоб ти жив. Як ти можеш таке казати після того, що між нами було?! Я вперше за цей час, що тирчу тут, перехотіла тікати додому! - Взяла його руку та поцілувала долоню. - Хороший мій, ти… ти єдиний хто зможе мені допомогти.
- Як ти не розумієш! - він різко підвівся відштовхнувши мене від себе. Я впала на підлогу. - Не хороший я!... Ти нічого про мене не знаєш! - лютий погляд ледь не роздерав мене. Цей дикий, сексуальний, нестерпний гімнюк, знову повернувся. Той гад, який ненавидить мене.
Сабіт змінювався на очах. Доброта зникла, разом з моїми мріями на щасливе майбутнє.
- Мені вистачає того, що я знаю про тебе. Інше мене не хвилює, - підвелась на ноги, з підлоги.
- Дурепа!!! - розвів руками. - Ти загинеш, якщо залишишся тут… зі мною.
- Ні, це ти загинеш, якщо я тут залишусь… з тобою! - різко відповіла я, притримуючи ковдру. - Коли Ворон прийде по мене. Він вб'є тебе.
- Хай приходить хоть зараз! Цього покидька я зустріну, як потрібно. Ти не хвилюйся…
- Сабіте, що тут за крики?! - в двері постукали. По той бік чувся голос Марини. Вона не наважувалася відчинити їх. І правильно робила.
- Все гаразд, тітко! - Сабіт почав підходити до дверей. Добре, що хоч штани надів.
- Ти хоч не зламай їй нічого. Бідолашній! - тітка все ще "молилася" за дверима, за моє життя.
- Марино, - він відчинив двері. Жінка перелякано стояла в порозі, так і не заходила. Тут мабуть ще та дисципліна. Невже Сабіта так бояться? Цікаво чому? - Не пхай сюди свого носа. Я тебе поважаю, але… - він обернувся та глянув на мене. - Ця дівка - не твоя справа!... Щоб до вечора "твоєї бідолашної" тут не було! - гаркнув і вийшов.
Я стояла і дивилась на тітку, а вона на мене.
І що це таке було?!
Здається, ті лічені хвилини нашого з Сабітом перемир'я, скінчилися.
- Він проганяє мене, - прошепотіла, витираючи пальцем сльозу, що котилася по щоці. Я так і не зрозуміла, чому?
