Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Навіть якщо Боги розмовляли зі мною, — немає причин вірити в них. Тому слід зайнятися нагальнішими справами.

Прийнявши це рішення, правитель почав ходити й розмірковувати над ситуацією, що склалася. Зараз усі переваги на боці супротивника. І все-таки… Варто з кимось порадитися.

Зі слів Тієліга він знав, що кілька годин тому вже обговорював нинішній стан зі своїми воєначальниками. Але нічого не пам’ятав. Жрець, щоправда, коротко пояснив що до чого. Але…

Нам не можна тут залишатися. Не можна!

Бойовий дух війська підірвано. Бо за офіційною версією, Талігхіл із загонами робив нічну вилазку, аби атакувати хумінів. І в результаті відступив. Виходить, наступна спроба теж приречена на невдачу.

Він гірко посміхнувся.

Ну от, ти ж цього хотів. Тепер твоє чесне ім’я не буде заплямоване — радий? Ніхто і не підозрює. Та від власної совісті нікуди не втечеш!

От ти і зробив свій хід, приятелю. Невдачка! Що тепер? Розпочати партію наново не вийде, життя — не махтас.

/чи то світанок, чи то літній вечір, коли небо повне лише відблисками сонячного світла — зміщення/

— Добре, — згодився Шеддаль. — Добре. Це ваше право. Але чому зараз?

Укрін знизав плечима і скривився — у битві біля Ханху, коли їм ледве вдалося відкинути хумінів та закрити прохід, Клинок отримав кілька серйозних поранень.

— А коли? Досі наших людей гинуло не так вже й багато, аби робити Прощання такого масштабу. До того ж, право проводити цей ритуал з присутніх у Кріні маю лише я. Ми, звичайно, повторимо Прощання, коли все скінчиться щасливо, але я зовсім не певен у такій розв'язці. Отже…

— Гаразд, — розвів руками старегх. — Це ваше право.

— Дякую.

Ватажок Вільних Клинків залишив кабінет Шеддаля та пішов на дзвіницю.

Там все вже було готове: невелике вогнище, просякнуте залишками мастила та необхідними пахощами, дощечки з іменами загиблих, люди, завмерлі в мовчанці.

— Почнемо Прощання, Брати! — неголосно мовив Укрін.

Йому передали запалений смолоскип, і він прихилив полум’яний язик до вогнища. Той сторожко ковзнув у сплетіння уламків, спалахнув та затанцював в екстазі. Укрін брав зі столика дощечки та кидав у вогнище, вони спалахували, випускаючи до небес хмарки духмяного диму.

Тоді він почав говорити речитативом, звертаючись до небес, куди зараз тягнулися язики полум’я.

Ми посадимо квітку вогню, поллємо ми цю квітку сльозами.

До зірок крайнебесних мертвих вогонь забере.

Крилами коні змахнуть, сірий попіл залишиться з нами —

у скорботі великій друзів вітаємо смерть.

Полум’я цих перемог, переваг неминучої долі

знову на комусь своє залишає тавро.

Коні копитами б’ють, крилами коні,

щоб вирушати в останнюю путь до зірок.

Хтось поспішає в політ, а хтось наостанок погляне

на полум’яную квітку. Мить — і злетить, наче птах.

Вирушать вершники. Квітка до ранку зів’яне.

Мертві й живі ще зустрінуться — в інших світах.

Спалахнув та згас останній язичок полум’я. В ущелину поступово заповзала темрява, і в цей час чийсь голос здивовано мовив:

— Дивіться! Внизу щось рухається! Схоже на карету!

/веселка дивної краси встає над річкою — зміщення/

— У чому справа? — невдоволено запитав Талігхіл, виринаючи з безодні того чудового сну.

— Вам потрібно поглянути на це, пане, — сказав Джергіл. — На дзвіниці…

Рвучко підвівшись з ліжка, правитель поквапився нагору.

— Що?.. — запитав він у пана Лумвея. Той стояв, перехилившись і напружено вдивляючись у щось внизу. Хранитель лише вказав на дно ущелини та жестом запропонував подивитися.

Якийсь темний предмет просувався до табору хумінів.

— Чому досі не обстріляли? — запитав Талігхіл.

Пан Лумвей гірко посміхнувся:

— Обстрілювали. Безрезультатно.

— Що означає «безрезультатно»? — здивувався Пресвітлий.

— Стріли відскакують від коней, — пояснив Хранитель, — як від каменя.

Затамувавши подих, вони спостерігали за просуванням екіпажу. Він опинився біля табору, і вартові притримали коней за вудила. Відкрилися дверцята, і з карети вибрався чоловічок.

У цей час на дзвіницю піднявся Тієліг. Жрець Ув-Дайгрейса був блідішим, ніж звичайно, але в очах його палав вогонь, котрого до того Пресвітлий не помічав. Тієліг підбіг до пустої бійниці і визирнув назовні.

— ТИ?!

Постать внизу повільно, наче не вірячи в те, що відбувається, повернулася та підняла голову.

— ТИ?! — повторив Тієліг гучніше, і голос його, незрозуміло з яких причин, звучав не тільки тут, на вежі, але й в усій ущелині. Слова лунко тремтіли, наче вимовлені одним зі дзвонів за спиною жерця.

— ТИ, РАФААЛ-МОНЕ?! ТИ НАСМІЛИВСЯ ПРИЙТИ СЮДИ, НІКЧЕМНИЙ СИНУ ПРОКЛЯТИХ БАТЬКІВ?

Постать внизу розсміялася.

— Я Ж РАДИВ ТОБІ НЕ ПЛУТАТИСЯ У МЕНЕ ПІД НОГАМИ, УВ-ДАЙГРЕЙСЕ! ЦЕ ТЕБЕ НЕ СТОСУЄТЬСЯ, ДЯДЕЧКУ! ВТІМ, ЯКЩО ЗАВГОДНО — ЩО Ж, З КОГОСЬ ВСЕ ОДНО ПОТРІБНО ПОЧИНАТИ, ЧИ НЕ ТАК?

— ТИ НІЧОГО НЕ МОЖЕШ, РАФААЛ-МОНЕ! — прогримів жрець… прогримів Ув-Дайгрейс. — ТИ БЕЗСИЛИЙ!

— ЧИ ЦЕ ТАК, ДЯДЕЧКУ?! ДАВАЙ ПЕРЕВІРИМО! ТА ПЕРШ, НІЖ ПОЧАТИ, Я ХОТІВ БИ ВИКЛИКАТИ МОГО ДАВНЬОГО ПРИЯТЕЛЯ. ТИ НЕ ПРОТИ? УТІМ, ВСЕ ОДНО.

І Рафаал-Мон, син Бога Болю та Богині Відчаю, повернувшись на схід, підніс до небес руки.

ДЕНЬ ШІСТНАДЦЯТИЙ

— Отже, — тихо вимовив пан Чраген, — отже…

Схоже, у нього бракувало слів. У інших — теж.

У цей час у двері постукали. З’явився служник, котрий щось зашепотів Мугідові на вухо.

Старий пообіцяв:

— Так, зараз буду.

— Панове, — звернувся він до нас, — прошу вибачення, але справи потребують моєї особистої присутності. Пояснення переносяться на завтра. Це дасть вам можливість як слід поміркувати над сьогоднішньою оповіддю.

Ми не встигли нічого відповісти, а він уже пішов, залишивши двері напіввідчиненими.

— Ну щось подібне я й очікував, — зауважив Данкен. — Старому потрібно прийти до тями та підготуватися до захисту.

— Схоже на те, — похмуро погодився пан Шальган.

Я тим часом тихенько покликав Карну, і ми залишили сприймачів мучитися у здогадках та робити припущення. А нам потрібно було обговорити дещо, що не мало до них жодного відношення. І не лише обговорити…

На мій подив, ми пройшли повз двері Карни.

— Миші, — пояснила вона. — Якраз напередодні твоєї… твого зникнення я попросила, аби мене переселили в іншу кімнату.

Тепер зрозуміло, чому записку не знайшли.

Більше того дня я не займався справами, пов’язаними з готелем. Не було часу.

ДЕНЬ СІМНАДЦЯТИЙ

Після сніданку ми всі залишилися у Великій залі. Служники прибрали зі столу, і тепер настав час, коли мали пролунати пояснення.

Мугід навіть у такий, здавалося б, незвичайний день, не переодягнувся: він, як і раніше, залишався у сірій хламиді,