Світляки на полі бою - В В Срібна

Максим пішов, залишивши хлопця на одинці. Закривши двері, він ліг на м'яку перину. « Все ж мені й справді шкода, що все так закінчилося. Я повинен був... Хоча, що я міг зробити? Він зробив свій вибір вже давно.»- подумав Ян і заснув.

― Яне, не бігай у святковому костюмі!

Дем'ян підійшов і взяв малого на руки.

― Не хвилюйся бабусю, я за ним прослідкую.

― От бешкетник.- бабуся посміхнулася і зайшла до хати.

― Марія, ти так прекрасно виглядаєш! Це вбрання прекрасно сидить.

― Дякую вам. Я так хвилююся. Прямо як вперше.

― Не треба, це щасливий день. От дивлюся на тебе і згадую своє весілля. Така ж красуня. Ну що ж, пора. Піду заберу дітей, а ти поки виходь.

Ян був з братом. Вони сиділи на лавці. Дем'ян розповідав щось малому, тим часом Мотря сиділа поруч. Їй дуже не хотілося, щоб Марія любила когось окрім неї. Ненависть до хлопців все більше і більше росла в її серці.

― Що обговорюєте?- запитала старенька підходячи до дітей.

― Розповідаю Яну чому люди одружуються.

― Бабусю, це так цікаво!

Стара поцілувала малих у щоки та запитала подивившись на дівчинку:

― Мотря, а ти чому така сумна?

― Я не сумна.

― Ось як... Ну що ж, нам вже пора, пішли, пішли, ато запізнимося.

 Ян прокинувся, на дворі ще було темно. Він встав і потягнувся. Спустившись, він зазирнув у невеличку віконце. Сонце тільки но починало підійматися від чого небо червоніло. « Схоже, що з'явився час почитати. Хоча  спершу варто набати води. » - Ян взяв відра, вийшов з будинку і направився до колодязя. Цього разу він нікого не зустрів і від цього хлопець навіть трохи зрадів.

Коли Ян прийшов, бажання почитати зникло. Його увагу привернув куплений кинджал. Його ручка була в візерунках, покрита невеликим шаром срібла,  лезо було ніби звичайним, але відблискувало чорним. В руках він був дуже легким, навіть занадто легким, як для кинджала. « Максим повинен знати багато чого про зброю, сподіваюсь, що він не спить, зате з'явився привід прогулятися зрання.»- хлопець посміхнувся і направився до гетьмана.

Ян вийшов до церкви. Подивившись на ворота він побачив дівчину і Максима. Вони про щось розмовляли. Ян підійшов ближче й обперся об стіну одного з будинків, чекаючи поки вони закінчать розмову. У дівчини було волосся кольору воронячого крила і карі очі. Її темні брови додавали обличчю певного шарму. Одягнена вона була в досить простий, селянський одяг.

― Вибач ще раз.

― Що ти не треба.

― Але я так давно не заходила. Чула, що ваші люди знайшли невідомого чоловіка. Це правда?

― Так.

― Ти ж не збираєшся дозволити йому залишитися? Хто знає, може він спробує нашкодити тобі.

― Я впевнений у ньому. Він залишиться на стільки скільки буде потрібно.

― Ти занадто добрий. Я ж за тебе хвилююся.

― Через це не варто хвилюватися.

― Добре.- вона приязно йому посміхнулася.

Побачивши Яна вона підійшла до Максима і поклала руки йому на плечі.

― Ти чо...

Вона наблизилась до його обличчя і доторкнулася своїми м'якими губами до його. Заплющила очі та не давала йому закінчити цей вияв любові. Розум Максима ніби затуманювався, він не розумів, що відбувається. Вона робила це з насолодою і любов'ю. Поцілунок тривав декілька секунд. Затим вона попрощалась і швидко пішла не давши Максиму вставити навіть слова.

Максим стояв не розуміючи, що саме сталося близько п'яти хвилин. Затим він повернувся і побачив Яна.

― Давно ти тут. – трохи шоковано запитав він

― Не дуже. Десь декілька хвилин.

― Вона... Дівчина з сусіднього селища. Ти не подумай, у мене з нею нічого ніколи не було і бути не може. Не думав що...

― Чого ти так переживаєш, нічого ж серйозного не сталося. Вона просто тебе поцілувала.

― Так...

Максим відчував себе не то винним, не то ідіотом. В його  погляді це було легко прочитати.

― Що ж, я хотів дещо спитати. Що ти думаєш на рахунок цього кинджала.- простягаючи кинджал запитав Ян.

― Він такий легкий. Ніколи такого не бачив. Робота дуже гарного майстра.

― Значить він і справді не поганий.

― Яне...

― Що?

― Я не знаю чому вона це зробила. Я справді до неї нічого не відчуваю...

― Ти як мала дитина, їй бо! Так скажи їй це. Чесно, чому ти так через це хвилюєшся? Це просто поцілунок, якщо ти не відчуваєш того, що вона не потрібно себе звинувачувати.

― Ти правий. – Максим опустив свій погляд і втупив його у землю.

― Не думай, що я буду тебе жаліти. Нічого страшного не сталося.