Буря Мечів - Джордж Мартін

На той час вони вже спустилися зі сходів. Перед ними відкривалися неосвітлені двері.

— Ось цей четвертий рівень. Дайте руку, мілорде. Тут безпечніше рухатися в темряві. Є тут речі, яких вам ліпше не бачити.

Тиріон на мить затримався. Вейрис уже одного разу його зрадив. Хтозна, яку гру він затіяв нині? І чи є ліпше місце вбити людину, як не тут, унизу, в темряві,— в місці, про існування якого ніхто й не знає? Може, й тіла ніколи не знайдуть.

З іншого боку, а який у карлика вибір? Піднятися нагору й вийти через центральну браму? Ні, це не годиться.

«А Джеймі би не злякався»,— подумав Тиріон — і тут-таки пригадав, як з ним вчинив Джеймі. Узявши євнуха за руку, він дозволив завести себе в чорноту й пішов за слабеньким пошкрябуванням шкіри об каміння. Вейрис рухався швидко, час від часу шепочучи: «Обережніше, попереду три сходинки», або: «Тут тунель починає спускатися вниз, мілорде». «Я в’їхав сюди як королівський правиця — через браму, на чолі власних присяжників,— думав Тиріон,— а тікаю як щур у темряві, тримаючись за руку павука».

Попереду з’явилося світло — надто тьмяне, щоб виявитися денним, але з їхнім наближенням воно яснішало. За деякий час уже можна було розрізнити арочний прохід, перегороджений ще одними ґратами. Вейрис видобув ключа. Переступивши поріг, опинились у невеличкій круглій кімнаті. З неї відчинялося п’ять інших дверей, усі замкнені на залізні засуви. У стелі теж був отвір, а на стіні під ним було вмонтовано кілька щаблів, які вели нагору. В одному кінці стояла пишно оздоблена жаровня у формі драконової голови. Дрова в роззявленій пащеці чудовиська перегоріли, але жарини ще світилися тьмяним жовтогарячим сяйвом. Хай і приглушене, це світло після чорноти тунелю тішило око.

Більше ніяких меблів не було, зате на підлозі був викладений з чорно-червоних кахлів триголовий дракон. Тиріону свербів якийсь спогад. І тут його осінило. «Це ж місце, про яке мені розповідала Шей, коли Вейрис уперше привів її до мене в ліжко».

— Ми під Вежею правиці.

— Так,— Вейрис потягнув двері, які давно не відчинялися, й застряглі завіси завищали, опираючись. На підлогу посипалися пластівці іржі.— Ці двері виведуть нас до ріки.

Тиріон повільно наблизився до драбини, провів долонею по нижньому щаблю.

— А ця драбина виведе мене в мою спальню.

— Тепер це спальня вашого лорда-батька.

Тиріон роздивлявся шахту.

— Далеко лізти?

— Мілорде, ви заслабкі для таких дурниць, та й часу немає. Нам пора йти.

— У мене ще справи нагорі. То далеко лізти?

— Двісті тридцять щаблів, та хай що там ви задумали...

— Двісті тридцять щаблів, а потім?

— Тунель ліворуч, але послухайте...

— Далеко до спальні? — Тиріон поставив ногу на нижній щабель драбини.

— Не більш як шістдесят футів. Коли повзтимете, тримайтеся рукою за стіну. Намацаєте двері. Треті ведуть у спальню,— зітхнув Вейрис.— Це божевілля, мілорде. Брат повернув вам життя. А ви хочете його знову знищити, а заразом і моє?

— Вейрисе, єдине, що я ціную зараз менше за своє життя, то це життя ваше. Чекайте на мене тут.

Він повернувся спиною до євнуха й поліз нагору, про себе рахуючи щаблі.

Щабель по щаблю він піднімався в темряву. Спершу ще видно було тьмяні обриси поперечин, за які він хапався руками, і шорстку поверхню каміння за ними, та що вище він піднімався, то дужче згущувалася темрява. «Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять...» Коли він дійшов до тридцятьох, руки тремтіли від напруги. На мить він зупинився відсапатися і глянув униз. Далеко внизу виднілося кружальце слабенького світла, яке майже затуляли його власні ноги. Тиріон продовжив підйом. «Тридцять дев’ять, сорок, сорок один...» Заки дійшов до п’ятдесятьох, ноги вже горіли. Драбина була нескінченна, у карлика вже тіло заклякло. «Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят...» Поки дійшов до вісімдесятьох, спину стиснув тупий біль. Але Тиріон ліз нагору. Він і сам би не сказав навіщо. «Сто тринадцять, сто чотирнадцять, сто п’ятнадцять...»

На рівні двісті тридцятої сходинки в шахті було темно як у вусі, але Тиріон відчув тепле повітря, яке струменіло з тунелю ліворуч, наче подих якогось велетенського звіра. Незграбно помацавши ногою довкола, карлик нарешті почав злазити з драбини. Людині нормального зросту довелося б у тунелі лізти на чотирьох, а от Тиріон тут міг навіть випростатися. «Нарешті місце спеціально для карликів». Чоботи тихо шаркали по камінню. Тиріон ішов повільно, рахуючи кроки, мацаючи стіни в пошуках шпарин. Незабаром почулися голоси, спершу приглушені й нерозбірливі, та згодом чіткіші. Він дослухався. Двоє батькових гвардійців жартували про Куцеву повію: як любо було б її відпорати і як давно їй, мабуть, хотілося потриматися за справжній прутень, а не за карликів опуцьок.

— Та він у нього, певно, ще й кривий,— сказав Лам. Тут розмова перейшла на завтрашню Тиріонову страту.— Та він ридатиме як дівка і благатиме зглянутися,— наполягав Лам. Лестер заявив, що карлик зустріне сокиру хоробро, як лев, адже він Ланістер, і готовий був на це навіть чоботи свої поставити.— Гівняні твої чоботи,— озвався Лам,— сам знаєш, що на мене вони не налізуть. Ось що я тобі скажу: якщо виграю я, будеш два тижні мені кляту кольчугу чистити.

Кілька футів Тиріон ясно чув кожне слово з їхньої суперечки, та коли трохи просунувся далі, голоси швидко затихли. «Не дивно, що Вейрис не хотів, аби я ліз по цій клятій драбині,— подумав Тиріон, посміхаючись.— От же ж пташечки!»

Дійшовши до третіх дверей, від довго мацав стіну, поки пальці натрапили на маленький залізний гачок, вбитий між двох каменів. Тиріон потягнув гачок униз, почувся тихий гуркіт, який у тиші пролунав як сходження снігової лавини, і ліворуч відкрився отвір завширшки з фут, у якому виднілося тьмяне жовтогаряче світло.

«Коминок!» Тиріон мало не засміявся. В коминку було повно гарячого попелу, ще й чорна дровиняка, яка зсередини світилася жовтогарячим. Тиріон боязко протиснувся повз неї, швидкими кроками, щоб не спалити чобіт, і під ногами тихо хрустів жар. Опинившись у колишній своїй спальні, Тиріон довгу мить стояв, дихаючи безшумно. Батько щось почув? Потягнеться до меча чи здійме галас?

— Мілорде! — гукнув жіночий голос.

«Колись би