Буря Мечів - Джордж Мартін
— Ні,— визнав Сем.— Принаймні я такого не бачив.
Мейстер Еймон кивнув. Повернувшись назад у покої, він попросив Сема розпалити коминок і допомогти йому всістися в крісло біля вогню.
— Важко бути таким старим,— зітхнув він, умощуючись на подушках.— А ще важче бути сліпим. Я скучив за сонцем. І за книжками. Більше за все мені бракує книжок,— сказав Еймон і махнув рукою.— До виборів ти мені більше не знадобишся.
— Вибори... Мейстре, невже ви нічого не можете зробити? Оте все, що король розповів про лорда Джаноса...
— Я не забув,— сказав мейстер Еймон,— але ж, Семе, я — мейстер, я вдягнув ланцюга і дав обітницю. Мій обов’язок — давати поради лорду-командувачу, хай хто ним стане. Не годиться мені надавати перевагу комусь одному з претендентів.
— Я не мейстер,— мовив Сем.— А я можу щось зробити?
Еймон звів білі сліпі очі на Семове обличчя та м’яко усміхнувся.
— Ну, не знаю, Семвеле. А ти можеш?
«Можу,— подумав Сем.— Мушу». І він мав право щось зробити. Але якщо він завагається, то потім точно не набереться мужності. «Я — вояк нічної варти,— нагадав він собі, квапливо перетинаючи двір.— Так. Я зможу». Були часи, коли він починав тріпотіти й белькотіти від одного погляду лорда Мормонта, але то був давній Сем, до Кулака Перших Людей і Крастерової фортеці, до блідавців і Холоднорукого, до Чужого на мертвому коні. Нині Сем уже сміливіший. «Жиллі робить мене хоробрішим»,— сказав він Джонові. І то було правдою. Мусило бути правдою.
Котер Пайк був страшніший за решту двох командувачів, тож Сем спершу пішов до нього, поки не розгубив рішучості. Котера він знайшов у Щитодворі: той грав у кості з трьома братами зі Східної варти та з рудочубим сержантом, який прибув з Драконстону зі Станісом.
Та коли Сем попросив дозволу з ним перемовитися, Пайк гаркнув наказ, і решта вояків, забравши кості й монети, подалися геть.
Ніхто б не назвав Котера Пайка вродливим, хоча тіло під заклепаним панциром і бриджами з грубого полотна було струнке, міцне й жилаве. Очі він мав маленькі та близько посаджені, ніс поламаний, а мисик волосся на чолі гострий, як вістря списа. Обличчя його було жахливо побите віспою, а борідка, яка мала би приховати віспини, виросла ріденька та клочкувата.
— Сем Смертовбивця! — привітався Котер.— Ти впевнений, що ти Чужого вбив, а не снігового лицаря, виліпленого якимось малюком?
«Початок не дуже».
— Його вбило драконове скло, мілорде,— слабеньким голосом пояснив Сем.
— Ну так, звісно. Ну що ж, забудьмо, Смертовбивце. Тебе прислав до мене мейстер?
— Мейстер? — Сем ковтнув.— Я... я щойно від нього, мілорде.
Це була така собі напівправда, і якщо Пайк хоче трактувати її по-своєму, може, більше буде схильний вислухати. Зробивши глибокий вдих, Сем випалив своє прохання.
Та не встиг він і двадцятьох слів промовити, як Пайк урвав його.
— Ти хочеш, аби я уклінно цілував поділ Малістерового пишного плаща, так? Я міг би здогадатися! Ви, лордійчуки, всі збиваєтеся в отари, як вівці. Ну, перекажи Еймону, що він марнує свої сили і мій час. Якщо хтось і має зняти свою кандидатуру, то це Малістер. Він уже в біса застарий для такої роботи, може, тобі слід переказати це йому. Оберемо його — і, може так статися, за рік нам доведеться обирати когось нового.
— Він старий,— погодився Сем,— але ж він д-досвідчений.
— Хіба що в сидінні у себе на вежі й перебиранні карт. Що він планує робити — писати блідавцям листи? Він лицар, це все добре й гарно, але він не боєць, і мені до дупи, що він п’ятдесят років тому когось там скинув з коня на якомусь дурнуватому турнірі. Всі його битви виграв Піврукий, це й сліпому видно. А нам тепер, коли у нас на шиї той клятий король, боєць потрібен більш ніж колись. Сьогодні він захотів руїни і порожні поля, але чого захоче його світлість завтра? Гадаєш, у Малістера стачить духу повстати проти Станіса Баратеона і тої червоної сучки? У мене точно не стане, — розреготався він.
— То ви його не підтримаєте? — стривожився Сем.
— Ти Сем Смертовбивця чи Глухенький Дик? Ні, я його не підтримаю,— Пайк націлив пальця йому в обличчя.— Зрозумій одне, хлопче. Мені ця клята посада не потрібна, я ніколи її не хотів. Я набагато краще б’юся на палубі, ніж на коні, а Чорний замок задалеко від моря. Але хай мені в дупу розжареного меча запхають, якщо я віддам Нічну варту тому причепуреному орлу з Тінявої вежі. Можеш бігти до старого й переказати це йому, якщо він запитає,— підвівся він.— Забирайся з моїх очей.
Сем зібрав залишки мужності, щоб промовити останнє:
— А м-може, когось іншого? Може, ви п-підтримаєте когось іншого?
— Кого? Бовена Марша? Та він нікому не довіряє, ложечки після гостей перераховує! Отел — безініціативний, робить те, що скажуть; робить добре, але не більше. Слінт... ну, його люди до нього добре ставляться, не заперечую, і було б дуже цікаво пхнути його в королівську пельку й подивитися, як Станіс вдавиться, але ні. У ньому забагато Королівського Причалу. Жаба відростила крила і думає, що вона — клятий дракон,— зареготав Пайк.— І хто лишається — Гоб? Можна і його вибрати, звісно, тільки хто ж тобі баранину варитиме, Смертовбивче? А ти, судячи з вигляду, дуже любиш кляту баранину.
Більше говорити не було чого. Переможений Сем заледве вичавив подяку за приділений час і пішов собі. «З сером Денісом буде краще»,— вмовляв він себе, перетинаючи замок. Сер Деніс — лицар, високородний і освічений, та й він дуже лагідно обійшовся з Семом, коли натрапив на них із Жиллі на дорозі. «Сер Деніс мене послухається, обов’язково».
Командувач Тінявої вежі народився під Бомкою вежею Страж-моря й був Малістером до шпику кісток. Комір і рукави його чорного оксамитового камзола були облямовані соболем. Брижі плаща скріплював своїми пазурами срібний орел. Борода в нього була біла як сніг, волосся переважно повипадало, а обличчя перерізали глибокі зморшки, це правда. Але він і досі рухався граційно, мав у роті зуби, і роки не зіпсували ні його блакитно-сірих очей, ні його манер.
— Мілорде Тарлі,— заговорив він, коли стюард привів Сема
