Буря Мечів - Джордж Мартін

— Священні вогнища? — Бовен Марш кинув на Мелісандру невпевнений погляд.— Нам тепер священні вогнища доведеться палити?

— Так,— підвелася жінка в розмаяних вогненних шовках, розсипавши по плечах довгі ясно-мідні коси.— Одним мечам цієї темряви не стримати. Це здатне зробити лише світло Царя. Затямте, добрі лицарі й доблесні браття: прийдешня війна — це не дрібні суперечки за землі й почесті. Наша війна — це війна за саме життя, і якщо ми її програємо, світ загине разом з нами.

Офіцери не знали, як це сприймати, ясно бачив Сем. Бовен Марш і Отел Ярвик обмінялися нерішучими поглядами, Джанос Слінт кипів, а у Трипалого Гоба вигляд був такий, наче він залюбки б забрався до себе різати моркву. Але всі вони здивовано почули, як мейстер Еймон пробурмотів:

— Це ви про війну за світанок говорите, міледі. Але ж де королевич обіцяний?

— Стоїть перед вами,— оголосила Мелісандра,— тільки ви його не бачите. Станіс Баратеон — новий Азор Агай, воїн вогню. У ньому здійсняться пророцтва. Червона комета спалахнула в небі, сповіщуючи його прихід, і в нього є Світлоносець — червоний меч героїв.

Від її слів, здавалося, королю стало страшенно ніяково, бачив Сем. Рипнувши зубами, Станіс мовив:

— Ви покликали — я прийшов, мілорди. А тепер вам доведеться або жити зі мною, або померти. Тому звикайте,— він махнув рукою.— Це все. Мейстре, лишіться ненадовго. І ти, Тарлі. А решта можуть іти.

«Я? — вражено подумав Сем, коли брати, уклонившись, почали виходили.— Чого йому треба від мене?»

— Це ж саме ти убив у снігопад оту істоту,— сказав король Станіс, коли в кімнаті лишилося тільки їх четверо.

— Сем Смертовбивця,— усміхнулася Мелісандра.

Сем відчув, як червоніє обличчя.

— Ні, міледі. Ваша світлосте. Тобто — так, це я. Я — Семвел Тарлі, так.

— Твій батько — здібний солдат,— сказав король Станіс.— Одного разу він у Ашфорді переміг мого брата. Мейс Тайрел приписав цю перемогу собі, та лорд Рендил усе залагодив, коли Тайрел ще і на поле бою не дістався. Зарубавши лорда Каферена отим своїм великим валірійським мечем, він відіслав його голову Ейрису,— король потер підборіддя пальцем.— Я не очікував, що в такого батька виросте такий син.

— А... він теж не очікував, що в такого батька виросте такий син.

— Якби ти не вбрався в чорне, з тебе був би цінний заручник,— замислено глянув на нього Станіс.

— Але він таки вбрався в чорне,— зауважив мейстер Еймон.

— І я це добре знаю,— сказав король.— Я знаю набагато більше, ніж ви собі уявляєте, Еймоне Таргарієн.

Старий похилив голову.

— Я просто Еймон, сір. Клеплючи ланки мейстерського ланцюга, ми відмовляємося від прізвища свого дому.

Король коротко кивнув, мовляв: знаю і мене це не обходить.

— Мені переказували, оту істоту ти зарізав обсидіановим кинджалом,— мовив він до Сема.

— Т-так, ваша світлосте. Його мені дав Джон Сноу.

— Драконове скло,— мелодійно засміялася червона жінка.— «Мерзлий вогонь» — ось як воно називається валірійською. Не дивно, що воно — прокляття цих холодних дітей Чужого.

— На Драконстоні, де мій престол, у старих тунелях під горою є чимало обсидіану,— мовив король до Сема.— Уламки, брили, пласти. Наскільки пригадую, він переважно чорний, хоча трапляється і зелений, і червоний, навіть фіолетовий. Я вже написав серу Роланду, моєму каштеляну, щоб починав видобуток. Боюся, довго мені Драконстон не втримати, але поки замок не впав, Цар світла, може, дозволить нам добути «мерзлого вогню» достатньо, аби протистояти тим істотам.

Сем прокашлявся.

— С-сір... Кинджал... коли я хотів заколоти блідавця, драконове скло просто тріснуло.

— Некромантія «оживляє» блідавців,— посміхнулася Мелісандра,— та лишаються вони мертвяками з плоті й крові. З ними впорається криця й вогонь. А от ті, кого ви звете Чужими, це дещо інше.

— Демони зі снігу, криги й холоду,— сказав Станіс Баратеон.— Прадавній ворог. Єдиний ворог, який зараз важить,— він знову кинув на Сема оцінювальний погляд.— Мені казали, ви з тою дівчиною-дикункою пройшли попід Стіною, крізь якусь чарівну браму.

— Крізь Ч-чорну браму,— затинаючись, озвався Сем.— Під Ночефортом.

— Ночефорт — найбільший і найстаріший замок на Стіні,— сказав король. Саме там і буде мій престол на час війни. Ти мені покажеш цю браму.

— Я...— мовив Сем.— Я п-покажу, якщо...

«Якщо вона і досі там. Якщо вона відчиниться перед людиною не в чорному. Якщо...»

— Покажеш,— відтяв Станіс.— Я скажу коли.

— Ваша світлосте,— усміхнувся мейстер Еймон,— поки ми не пішли, хочу запитати: ви не зробите нам честь — не покажете нам цей чудовний клинок, про який ми всі так багато наслухалися?

— Хочете поглянути на Світлоносця? Ви, сліпий?

— Сем буде мені за очі.

Король нахмурився.

— Всі вже його бачили, то чом би і сліпому не подивитися?

Його ремінь з піхвами висів на гачку біля коминка. Король зняв його й витягнув довгого меча. Криця чиркнула об дерево та шкіру, і світлицю переповнило сяйво: воно мерехтіло й мінилося — танок золотого, жовтогарячого й червоного світла, яскравих кольорів вогню.

— Розповідай, Семвеле,— торкнувся хлопцевої руки мейстер Еймон.

— Світиться,— приглушеним голосом мовив Сем.— Наче у вогні. Полум’я немає, але криця зблискує і спалахує золотим, червоним і жовтогарячим, як сонячна доріжка на воді, тільки ще гарніше. Шкода, що ви не бачите, мейстре.

— Тепер бачу, Семе. Меч, повний сонячного світла. Яке приємне видовище! — старий сухо уклонився.— Ваша світлосте. Міледі. Дуже люб’язно з вашого боку.

Щойно король Станіс заховав блискучого меча у піхви, кімната мов потемніла, і це попри сонце, яке лилося у вікна.

— От і добре, тепер ви бачили. Можете повертатися до своїх обов’язків. І пам’ятайте, що я вам сказав. Або брати оберуть лорда-командувача вже сьогодні, або дуже пошкодують.

Поки Сем допомагав мейстру Еймону спускатися вузькими гвинтовими сходами, той глибоко замислився про щось. А от коли вони перетинали двір, він мовив:

— Я не відчув жару. А ти, Семе?

— Жару? Від меча? — Сем почав пригадувати.— Повітря навколо мерехтіло, як біля розпеченої жаровні.

— Але жару не відчувалося, ні? І піхви, в яких зберігається меч, вони ж із дерева та