Буря Мечів - Джордж Мартін
Станіс, розвернувшись, пильно глянув на Джона. З-під навислого чола дивилися очі, схожі на два бездонні сині ставки. Запалі щоки та квадратні щелепи поросли коротко підстриженою синяво-чорною бородою, яка не могла приховати худорлявість обличчя; зуби були міцно зціплені, шия і плечі — напружені, а праву руку король стиснув у кулак. Джонові пригадалися слова, які Донал Ной колись сказав про братів Баратеонів. «Роберт був зі щирої криці. Станіс — це сутий чавун — чорний, твердий і міцний, але крихкий, як усяке залізо. Він зламається, а не зігнеться». Джон неохоче опустився навколішки, подумавши: і чого ж цьому крихкому королю потрібно?
— Підведися. Я про тебе чув багато і ще трошки, лорде Сноу.
— Я не лорд, сір,— зіп’явся на ноги Джон.— Я знаю все, що ви чули. Що я перекинчик і боягуз. Що я вбив свого брата Кворина Піврукого, щоб дикуни не вкоротили мені віку. Що я був з Мансом Рейдером і взяв собі жінку-дикунку.
— Так. Усе це і не тільки. Кажуть, що ти ще й варг — шкуромін, який ночами перекидається на вовка,— посмішка в короля Станіса була важка.— Що з цього правда?
— У мене був деривовк, Привид. Я його покинув, коли перелазив Стіну біля Сіроварти, й відтоді не бачив. Кворин Піврукий наказав мені приєднатися до дикунів. Він знав, що вони примусять мене його вбити, щоб довести свою рішучість, отож він велів мені робити, як мені накажуть. Жінку звали Ігритта. З нею я порушив свою обітницю, але я присягаюся батьковим іменем, що ніколи не був перекинчиком.
— Я тобі вірю,— сказав Станіс.
Джон був вражений.
— Чому?
— Бо я знаю Джаноса Слінта,— пирхнув Станіс.— І Неда Старка я також знав. Батько твій ніколи не був моїм другом, та тільки дурень піддаватиме сумніву його уявлення про честь і чесність. У тебе його погляд...— Станіс Баратеон був чималий на зріст, він вивищувався над Джоном, але був він такий сухорлявий, що здавався на десять років старшим за свій справжній вік.— Я знаю більше, ніж ти гадаєш, Джоне Сноу. Я знаю, що саме ти відшукав кинджал з драконового скла, яким отой син Рендила Тарлі зарізав Чужого.
— Це Привид його відшукав. Лезо, загорнуте у плащ розвідника, було закопане біля підніжжя Кулака Перших Людей. Там була й інша зброя... вістря до стріл, гостряки на списи — всі з драконового скла.
— Ще я знаю, що ти утримав браму,— сказав король Станіс.— Якби не втримав, я міг би тут з’явитися запізно.
— Це Донал Ной утримав браму. Він загинув унизу, в тунелі, в бою з королем велетів.
— Ной,— скривився Станіс,— викував мого першого меча, і Робертового келепа теж. Якби боги зберегли йому життя, з нього вийшов би кращий лорд-командувач для вашого ордену, ніж оці всі дурні, які зараз сваряться за титул.
— Котер Пайк і сер Деніс Малістер не дурні, сір,— мовив Джон.— Це добрі вояки, обдаровані. Отел Ярвик по-своєму теж. Лорд Мормонт усім їм довіряв.
— Ваш лорд Мормонт усім довіряв. В іншому разі не загинув би так, як загинув. Але ми говорили про тебе. Я не забув, що саме ти приніс нам того чарівного ріжка й полонив жінку Манса Рейдера з сином.
— Далла померла,— сумно мовив Джон.— Вал — це її сестра, й з немовлям неважко було полонити, ваша світлосте. Ви погнали дикунів, а шкуромін, якого Манс лишив вартувати королеву, просто здурів, коли загорівся орел,— Джон перевів погляд на Мелісандру.— Подейкують, то ваших рук була справа.
Жінка посміхнулася, і довгі мідні коси впали на обличчя.
— У Царя світла вогняні пазурі, Джоне Сноу.
Джон кивнув і обернувся назад до короля.
— Ваша світлосте, ми говорили про Вал. Вона просила побачення з Мансом Рейдером — хоче принести йому сина. Це буде... сердечно.
— Цей чоловік дезертирував з вашого ордену. Твої брати наполягають, що він заслужив на смерть. Навіщо мені виявляти до нього сердечність?
На це Джон відповіді не мав.
— Як не до нього, то до Вал. Заради її сестри, матері немовляти.
— Тобі подобається ця Вал?
— Я її заледве знаю.
— Подейкують, вона гарненька.
— Дуже,— визнав Джон.
— Врода може бути оманливою. Моєму братові цей урок дала Серсі Ланістер. Це вона його вбила, понад усякий сумнів. І твого батька з Джоном Арином також,— нахмурився король.— Ти кочував з цими дикунами. Є в них бодай поняття про честь?
— Так,— відповів Джон,— але своєрідне, сір.
— І в Манса Рейдера?
— Так. Гадаю, так.
— А в кістяного лорда?
Джон завагався.
— Тарарах — ось як ми його прозиваємо. Зрадливий і кровожерливий. Якщо в нього і є честь, він добре ховає її під своїми кістяними обладунками.
— А в того другого, Тормунда з цілою купою прізвиськ, який вислизнув від нас після бою? Відповідай правду.
— Тормунд Велетозгуб здався мені людиною, з якої може вийти добрий друг і лютий ворог, ваша світлосте.
Станіс коротко кивнув.
— Твій батько був людиною честі. Ми не дружили, але я бачив, чого він вартий. Твій брат був заколотником і зрадником, який хотів украсти в мене половину королівства, але ніхто не сумнівається в його мужності. А як щодо тебе?
«Він хоче, щоб я сказав, що люблю його?» Коли Джон заговорив, голос його звучав сухо й офіційно:
— Я — вояк Нічної варти.
— Словеса. Словеса — це суховій. Чого, як гадаєш, я покинув Драконстон і поплив на Стіну, лорде Сноу?
— Я не лорд, сір. Сподіваюся, ви припливли, бо ми вас покликали. Хоча не можу пояснити, чому ви так забарилися.
Дивно, але Станіс на це посміхнувся.
— А ти сміливий, як справжній Старк. Так, мені слід було з’явитися давно. Та якби не мій правиця, може, я б узагалі не приплив. Лорд Сіворт — людина простого роду, але він нагадав мені про мої обов’язки, коли я думав тільки про свої права. Я ставлю воза попереду кобили, сказав мені Давос. Я намагався сісти на престол, щоб порятувати королівство, тоді як слід було рятувати королівство, щоб сісти на престол,— мовив Станіс і вказав на північ.— Ось де на мене чекає ворог, для боротьби з яким я народився.
— Імені його не можна називати,— стиха докинула Мелісандра.— Він — бог ночі й жаху, Джоне
