Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
* * *
Світало. Ранок двадцять восьмого липня — священний для Кіхано день.
Панчиту не повернеш. Світловолосе веснянкувате дівчисько дванадцяти років, з худенькими плечима, обвітреними губами і невпевненою зляканою посмішкою. Дитина, яка встигла звідати голод, побої, трошки ласки від тітки Альдонси, щиру любов до саморобної ляльки — і останні хвилини в безглуздій петлі, що затягнулась…
Де ж ти був, Дон-Кіхоте?!
— Сеньйоре і пане мій, — глухим шепотом сказав Санчо. — Ну ж бо… Їдьмо. Ранок, чуєте, як заклично реве в стайні мій Сірий… Їдьмо! Беріть спис, надягайте обладунки… все готово. У путь… Ми рушимо з вранішньою прохолодою, потім устане сонце… І ви побачите — ще до вечора ми встигнемо когось урятувати. Ми врятуємо! Ми всіх урятуємо! Ми більше нікому не дозволимо загинути! Поїхали, мій Дон-Кіхоте… Давайте, вдягайтеся… Ну!
І Алонсо, ступаючи дивною, розчепіреною ходою, ледь пересуваючи ноги, наблизився до розкладеного на узвишші обладунку.
— Ну ж бо! — казав Санчо. — Ну! Дон-Кіхот… повинен бути! Усе це дурня, все це суєта, надягайте свій шолом… Хто може нас утримати, які перешкоди, які чарівники, які вороги… Ніхто нас не утримає! Надягайте шолом! Беріть спис!
Алонсо на секунду зашпортався. Вхопився руками за край узвишшя; пригрозив небу кулаком… Простягнув руку, щоб узяти спис…
Забрав.
Потягнувся до шолома… Потримав його в руках…
Впустив.
— Це ж не шолом, — сказав здивовано. — Це… це таз… для гоління. Як же я… надягну його? На кого я буду схожий? На опудало?!
Санчо хотів ще щось сказати, але змовчав, ніби йому заткнули рот.
— Я не вірю, — з жахом сказав Алонсо. — У мене начебто віру… видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе…
І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав.
* * *
Вона стояла і дивилася на справу рук своїх.
Ця нова, незнайома, надломлена людина не могла ступити й кроку, Санчо майже на руках перетягнув його в крісло. Щось бурмотів, застерігаючи, умовляв, повторюючи благу неправду про те, що все минеться, що вони вирушать пізніше, що треба відпочити й отямитися, що усе буде добре…
Ось тепер усе, що він казав, стало правдою. Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий…
Дон-Кіхот мертвий і переможений.
Дон-Кіхот ніколи не вийде на дорогу.
Не стане виголошувати пишні промови про справедливість, не візьметься тішити своїми витівками пастухів і погоничів мулів, не буде провокувати владолюбців на жорстокі містифікації…
І, зрозуміло, на допомогу Дон-Кіхота нікому сподіватися не доведеться. Її і так було мізер, цієї «допомоги»…
Світ без Дон-Кіхота.
Пустеля. Гарячий вітер, земля, що потріскалася. Білі кістки… І стерв’ятники, стерв’ятники в небі, орди стерв’ятників, на всіх не вистачить жертв…
Ця людина, що скорчилася в кріслі. Ця нова жалюгідна людина… усе, що залишилося від її Алонсо.
І що, тепер нічого не можна зробити? Колишнього Алонсо не повернеш, як не повернеш Панчиту?!
Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття…
Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі.
Вона подивилася в очі власному відображенню, яке глянуло на неї з того боку полірованої сталі. І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги.
Нагрудник…
«Вірю».
Наплечники…
Вам смішно? Смійтеся. Дурна жінка рушає в героїчний похід? Верхи на Росинанті?! У лицарських обладунках?! Шляхом, який і не всякому здоровому чолов’язі до снаги, а до того ж — безглуздий?!
Вона повернула голову — і зустрілася очима із Санчо.
Так, зброєносець зовсім очманів; у нього був такий дурнуватий вигляд, що вона не витримала і розсміялася.
Взяла до рук списа… Примірилася… Нічого, здолає. Збити парочку велетнів — якраз.
Підняла підборіддя:
— Алонсо… Я повернуся. Розумієш… що б там не було, але Дон-Кіхот… Прощавай. До побачення, Алонсо.
* * *
Санчо дивився, як їде Альдонса…
Санчо дивився, як рушає в мандрівку славний лицар Дон-Кіхот.
Що це? Трагедія? Фарс?
Алонсо теж дивився їй услід. Дивився, затамувавши подих.
Дон-Кіхот їде без Санчо Панси?!
Зручніше розмістивши в кріслі свого бідного хазяїна, Санчо поспішив до вікна. Виглянув саме, щоб побачити, як Альдонса сідає в сідло… Сідає легко, незважаючи на вагу збруї…
— Еге! — вирвалося в нього. — А така ж жінка, вона… Пробачте, хазяїне, але вона хоробро поскакала! Батько у неї не приборкує коней?
Алонсо мовчав.
Санчо поспішно витер чоло рукавом:
— От, як… Ух…
Метнувся до дверей; повернувся назад. Клякнув перед кріслом на коліна:
— Ну, як вам, сеньйоре Алонсо? Краще?
Алонсо кивнув.
— Сеньйоре Алонсо… я… Жінки, вони непослідовні, як… Немає такої тварини на світі, щоб з нею порівняти. Весняний вітер у порівнянні з жінкою — педант, він просто зразок послідовності… Флюгер на даху в порівнянні з жінкою — зануда. Та вона честю готова пожертвувати, щоб чоловіка при собі втримати… А от коли чоловік залишився — він її, пробачте, неначебто і недостойний… Ні, брешу, чого це я… То висне якорем, то надувається вітрилом — така вона, жінка… Куди там тій Дульсинеї, ви мене пробачте на слові, пане Алонсо, але ваша сеньйора Альдонса будь-якій Дульсинеї сто очок фори дасть… Кажуть, де чорт не справиться, туди бабу пошле!
Він піднявся з колін. Поклонився, пригорнувши руку до серця:
— Не згадуйте лихим словом, сеньйоре Алонсо… Усе буде… усе буде гаразд. Ми незабаром…
Підбіг до вікна. Розчинив важку раму; навалившись животом на підвіконня, закричав назустріч сонцю:
— Пані моя! Сеньо-оро! Заждіть! Зброєносця забули-и! Егей!
Махнув рукою і, підхопивши на ходу дорожній мішок, поспішив сідлати Сірого.
* * *
Біль у хребті притупився.
Незабаром зовсім мине.
Це від нервів.
Він зміг піднятися. Прошкутильгав до вікна…
Вдалині на дорозі маячили дві фігурки. Одна вища, верхи на худому коні. Інша — низенька, верхи на товстопузому ослові.
Над їхніми головами висіло невисоке сонце, нанизуючи на себе вістря довгого списа.
Він простяг руку.
Йому здалося, що долоня його росте і росте. Що вона зависає над подорожанами — будиночком, який захищає їх від дощу та граду і від людської підлості…
Подорожани віддалялися, і ось уже дві чорні точки видніються на обрії, а сонце набирає силу, б’є в очі.
— Коли ти прийшла до мого будиночку, — пошепки сказав Алонсо. — Коли ти не злякалася ні гніву рідні, ні глузувань, ні пліток… Коли ти повірила мені, коли ти довірилася мені… Коли ми довідалися, що в нас не буде дітей, але ми трималися один за одного… Пам’ятаєш? Альдонсо.
