Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
— Фелісо, — ласкаво запитав Санчо, — а в тебе ніколи не виникало думки втримати чимдовше любого хазяїна?
Феліса кинула швидкий погляд на Альдонсу.
— У мене зроду не було таких грошей, люб’язний Санчо. Так що я тут ні до чого, і не думайте…
— «Величезне хрюкаюче стадо, налетіло і, не виявивши жодної поваги ні до Дон-Кіхота, ні до Санчо, пройшлося ногами по обох… Своїм стрімким набігом полчище свиней привело в сум’яття і потоптало сідло, обладунки, Сірого, Росинанта, Санчо Пансу і Дон-Кіхота»… — неголосно проговорив Алонсо.
— Досить, хазяїне, — Санчо задрижав. — Не варто… Зрештою, зовсім не обов’язково, що нас топтатимуть свині. Можливо, просто парою стусанів діло й обійдеться…
— «Чи не ліпше сидіти спокійно вдома, ніж мандрувати світом у пошуках пташиного молока, ви ж знаєте — часом збираєшся обстригти вівцю, дивишся — тебе самого обстригли…» — продовжував Алонсо. — Альдонсо… Скажи, ти теж не розумієш — навіщо все це? Скажи…
* * *
І вона сказала.
— Я люблю його. Усі чули?
Мовчання. Притихла в куточку Феліса.
— Я люблю його… таким, який він є. Я люблю Алонсо, а не Дон-Кіхота! А він піде в мандри, щоб любити Дульсинею, якої не існує.
Вона бачила, як напружився Алонсо.
І прекрасно розуміла, що має зараз над ним… так. Можливо, саме зараз, вперше в житті, вона має над ним реальну владу.
— Дульсинеї не існує, — голосніше повторила Альдонса. — Дульсинея — міф… «Краса її надлюдська, тому що всі неможливі і химерні атрибути краси, якими поети наділяють своїх дам, у ній стали дійсністю: її волосся — золото, чоло — Єлисейські поля, брови — небесні веселки, очі — сонця, ланіти — троянди, вуста — корали, зуби — перли, шия — алебастр, перса — мармур, руки — слонова кістка, білизна шкіри — сніг…» — Альдонса перевела подих. — Ім’ям прекрасної Дульсинеї нам — Альдонсам, Терезам, Люсиндам — призначено бути колись покинутими. Це несправедливо, але, можливо, це правильно. Ми — це ми, а Дульсинея — втілена туга за недосяжним…
— Вона перевела подих. Алонсо чекав.
— Вони всі, — Альдонса обвела широким жестом портрети, — вони усі… пам’ятали про Дульсинею. Якої немає. Донкіхотство… людина зі списом, яка бреде дорогою… та це та ж Дульсинея для людства. Те, безглузде… часом красиве до божевілля… без якого не може жити людина, якщо вона, звичайно, не скотина… Алонсо, якщо ти не повернешся, мені не варто буде жити… Власне, це все, що я хотіла сказати. Ще запитання будуть?
Усі мовчали.
— А якщо запитань немає, — буденно повідомила Альдонса, — то пропоную розійтися спати. Час пізній, завтра рано вставати… Санчо, ми разом перевіримо поклажу. Фелісо, прибирай зі столу. Та швидше… Очевидно, таємницю листа, який спокусив нашого Санчо, нам так і не судилося викрити. Давайте вважати, що його написав злий чарівник, який заздрить нашому лицарю, — вона втомлено посміхнулася.
* * *
Завтра…
Ні, вже сьогодні.
Йому страшно? Так, трішечки. Як і годиться перед великими починаннями.
Його предки дивилися на нього з портретів. Божевільний Кристобаль Кіхано, наслідувач Алонсо Кіхано-другий, честолюбець Мігель Кіхано, вічний революціонер Селестин Кіхано, розсудливий Алонсо Кіхано-третій… обличчя, обличчя… його власний батько теж дивився.
Тільки Кіхано-Відступник, зрадник і паршива вівця, дивився в підлогу, прибитий цвяхами до зворотної сторони стільниці.
Алонсо усміхався. Сьогодні — його остання ніч з Альдонсою. Сьогодні він скаже їй те, про що мовчав усі ці дні…
Про що він ніколи не говорив їй ось так, у вічі.Про що вона, як він сподівався, і сама знає, але тепер він іде, а йдучи — не можна залишати недомовленого…
Гарячий подих. Тонка фігура в півмороку вітальні.
— Сеньйоре Алонсо… Вбийте мене. Вбийте. Я так перед вами завинила… Я остання погань. Я скотина…
— Що ти, — промурмотів він невдоволено. Йому не сподобалося, що його піднесені роздуми перервали такими от несподіваними…
Гарячі груди важко лягли йому на коліна. Феліса була майже гола — і гаряча, ніби з лазні:
— Сеньйоре Алонсо… Я принесла батіг — можете мене відшмагати. Ходімо у мою кімнату, відшмагайте мене, щоб я більше не страждала душею… Ну, йдемо. Будь ласка. Я заслужила. Ось батіг… Йдемо. До мене в кімнату…
Вона бурмотіла і тягла його за руку, і він зрештою піднявся зі свого крісла; Фелісині очі, здавалося, світились у темряві, а запах напівоголеного тіла забивав ніздрі.
— Сеньйоре Алонсо… Сеньйоре Алонсо, сеньйоре і пане мій… Це ж останній шанс… завтра ви поїдете, і що? А як же ваші спадкоємці? Вам потрібен син, вам треба, треба…
Гарячі губи; щоб добратися до обличчя Алонсо, їй довелося зависнути в нього на плечах.
— Ваш синочок… він хоче, щоб ми його зачали… Ну давайте, ну йдемо, йдемо…
Йому хотілося закричати на повен голос; йому хотілося задушити це маленьке стерво, але доти вкласти тут, на столі… і розірвати навпіл. Розчавити собою. Розірвати; секунда зупинилася, затріпотіла метеликом на шпильці. Безодня часу вмістилася в просторі між двома вдихами…
— Не так жваво, Фелісо, — мовив зі сходів крижаний голос Альдонси.
І мара минула. Залишився сором.
Альдонса йшла неквапно, ступала, ніби несучи на голові високий глечик з вином. Колись, коли вона жила в будинку батька, багатого винороба, їй і доводилося носити…
Альдонса зупинилася перед Фелісою. Владно простягнула руку; дівчисько, ніби загіпнотизоване, подало їй батіг, який, виявляється, дійсно мала при собі.
Альдонса коротко розмахнулася; Феліса вискнула, вхопившись за обличчя.
— Геть, — кинула Альдонса.
І вдарила ще раз.
— Якщо я ще хоч раз у житті тебе побачу, я закопаю тебе живцем, дівчинко моя… корово. Пішла геть, погань. Зараз, у чому стоїш. Ранком я пожбурю за ворота твої лахи.
Феліса відступила на крок. Вищирилася швидше жалібно, ніж загрозливо:
— Не так жваво, моя пані… Не так жваво! Пані Альдонсо, дочко виноторговця, дівуле хамського походження, та ще й з порожньою утробою!
Новий удар; цього разу Феліса уникла удару батогом і побігла геть, тупаючи босими п’ятами:
— Порожня утроба! Пустоцвіт! А я от розповім пану Алонсо, звідкіля взявся блакитний листочок, цей самий лист… Розповісти?
Зі свічою у руці вбіг Санчо;
— Що тут у вас… Ах
