Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

— А це що таке? — нервово запитав Карраско. Авельянеда тільки похмуро зиркнув.

— А тут, добродії, у нас підлість із приправою, — весело повідомив Санчо і зірвав хустку.

Перехоплена гумкою пачка грошей. Складений учетверо, акуратно розгладжений аркуш паперу.

Санчо впився в їхні обличчя.

Обоє занервували. Обоє роблять вигляд, ніби не розуміють, що відбувається; котрий усе-таки з них? Карраско чи Авельянеда?

Напружене мовчання затягувалося. Санчо відчував, як гуляє над підлогою холодний протяг, змушує щулитися від холоду, підтягувати пальці ніг…

— Як це зрозуміти, люб’язний Пансо? — озвався Авельянеда.

— А ніяк, — Санчо безтурботно посміхнувся. — Це мені грошима пособили, щоб я провернув одне дільце… Але не вигоріло дільце, зірвалося. Як чесна людина, думаю грошики сьогодні повернути.

З-під коміра Авельянеди виповз зрадницький рум’янець, рушив нагору по товстій шиї, до щік, до чола; Санчо дивився, не відводячи погляду. Тоді Авельянеда демонстративно знизав плечима і схилився над тарілкою; якийсь час над столом висіла напружена тиша.

У цій тиші Алонсо підвівся знову.

— Добродії… Завтра я рушаю в дорогу, якою, кожний у міру своїх можливостей, пройшли багато поколінь моїх предків… Шлях, прокладений для нас Лицарем Печального Образу, людиною, що незримо присутня за цим столом…

Тоді їхні погляди мимоволі звернулися до портрета Дон-Кіхота. Того, що до часу ховався під гобеленом; того портрета, на якому Лицар Печального Образу щасливо сміявся.

— Добродії… Сьогодні я щасливий. Ні підступ… людей, здатних на підлість… ні навіть… божевілля не змогли мене зупинити. Чуєте? Завтра я виступаю.

Авельянеда засопів і криво посміхнувся. Санчо як і раніше не зводив з нього очей.

Алонсо вийшов з-за столу. Зупинився перед підвищенням, на якому, відповідно до традиції, були розкладені його лати, шолом і спис:

— Так, я надягну цей обладунок. Я не бачу в цьому нічого смішного; я не бачу нічого смішного в тім, що хоч одна людина серед усього цього прекрасного і несправедливого світу вирушить у дорогу не заради власної вигоди, а заради тих, кому крім Дон-Кіхота — ніхто не допоможе…

— Сеньйоре Алонсо, — не витримав Авельянеда. — Сьогодні ми бачимо вас, може, востаннє… Чи не поговорити нам про щось приємне? Про погоду? Про політику? Про пригоди Амадиса Галльського, зрештою?

— Сеньйоре Авельянедо, — з посмішкою мовив Санчо. — Чули прислів’я? Гість хазяїну не указ, гість як невільник: де посадять, там сидить… І чому це ви вирішили, що бачите сеньйора Алонсо востаннє? Ой, не дочекаєтеся, сеньйоре Авельянедо!

Авельянеда спалахнув і часто задихав:

— Добродії… Пан Карраско. Ви б… як фахівець… Якщо людина надягає на голову таз для бриття, якісь обладунки, бере якийсь спис… і при цьому стверджує, що діє в інтересах людства — по-моєму, це саме натуральне божевілля, ви мене пробачте, я не медик, я не маю права ставити діагнози… Я щиро сподівався, що хоча б трагічна історія вашого батечка, сеньйоре Алонсо, змусить вас узятися за розум. Я вважав, що ваша мандрівка — така собі гра… Що ви пограєтесь у мандрівного лицаря — та й одумаєтесь… Що поробиш, інфантилізмом нині страждають до сорока років і до п’ятдесяти, ніхто не хоче дорослішати, дорослішати незручно, дорослішати неприємно… Але ви ж ви, сеньйоре Алонсо! Я так на вас розраховував… А тепер я бачу, що ви всерйоз збираєтеся гасати світом у погоні за химерами, всім добрим людям, знайомим і незнайомим у насмішку. І який гуманістичний пафос! Яка пишномовність! Нікому ви не потрібні, крім себе самого та, пробачте, сеньори Альдонси… яку ви своїми ж руками робите назавжди нещасною!

Стало тихо, і в цій тиші чутно було, як незворушно, за дві щоки, із плямканням поїдає олью Санчо Панса.

— «Я Лицар, — повільно сказав Алонсо, — і, якщо на це буде милість Всевишнього, помру Лицарем. Одні люди йдуть широким полем зневажливого честолюбства, інші — шляхом низького і рабського ласкательства, треті — дорогою облудного лицемірства, четверті — шляхом щирої віри; я ж, керований своєю зіркою, йду вузькою стежкою мандрівного лицарства, заради якого я знехтував мирські блага, але не знехтував честі. Я мстив за образи, відновлював справедливість, карав зухвалість, перемагав велетнів, зневажав чудовиська… Усі мої прагнення завжди були спрямовані до шляхетної мети, тобто до того, щоб усім чинити добро і нікому не чинити зла».

З портрета на нього дивився, посміхаючись, Лицар Печального Образу.

Авельянеда, блазнюючи, зааплодував:

— Браво… Браво! Бравісимо!

— «Нічого більше не кажіть у своє виправдання, сеньйоре мій і пане», — сказав раптом Санчо, — «тому що нічого кращого не можна ні сказати, ні придумати, ні зробити. І хіба те, що цей сеньйор стверджує, що на світі не було і немає мандрівних лицарів, не доводить, що він нічого не розуміє в тім, що каже?»

— А ви, добродію, мовчіть, — роздратовано кинув Авельянеда. — Сеньйора Спадковість і про вас сказала своє слово, і мені вас шкода. Яке це: бути нащадком поколінь зброєносців, яким покоління Дон-Кіхотів ось уже століття обіцяють… подарувати острів!

— «Я той самий, — незворушно відгукнувся Санчо, — і острів я заслужив не менше за всякого іншого. Я з тих, про кого сказано: „йди за добрими людьми, і сам станеш добрим“… чи ще: „хто під добрим стане древом, доброю огорнеться тінню“. Я пристав до гарного хазяїна… і, коли Бог дозволить, стану сам ніби він; і нехай пошле Господь довгі роки йому і мені»!

Санчо підняв келих і в повній тиші випив; Авельянеда сопів, Алонсо ступив назустріч зброєносцю:

— Санчо… Санчо, вважай, що цієї миті я тебе остаточно за усе простив!

— Не ликом шиті, — сказав задоволений Санчо. — Зізнайтеся, хазяїне, а ви думали, що всі Панса тримають «Дон-Кіхота» на поличці, але ніколи не читають! Ви думали, що всі Панса, як їх достойний прабатько, узагалі не вміють читати, а підписувати своє ім’я навчилися, розглядаючи напис на мішках із зерном? А от вам! Чотири класи закінчили геть усі, яка б там не була, а таки освіта!..

І вони обійнялися.

Санчо подумав, що знає цю людину усього тиждень, і за цей час устиг один раз зрадити його й один раз врятувати, і що тепер згоден віддати руку за його благополуччя, та що там руку — голову…

І що тепер він з новим жахом дивиться в майбутнє, тому що одне — хоч яка неприємна поїздка з чужою людиною, і зовсім інше — бути свідком невдач, нещасть, принижень близького друга.

Авельянеда встав, ледь не перекинувши важкий стілець:

— Добродії… пробачте. Сеньйоро Альдонсо… пробачте! Я не можу бути свідком… усього цього. Бути байдужим свідком — значить бути