Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
Їй було приємно до дрібних деталей продумувати крихітну, нічого не варту роль. Нехай навіть у поганому спектаклі. Була в цьому якась насолода; Емма вигадувала біографію лисичці, що з’являлася на п’ять хвилин у зграї інших звірів. Чи їжачкові, у якого за весь спектакль було три слова. Але зате як вона проживала ці зони мовчання!
Приходила не за сорок хвилин до початку — за півтори години, гримувалася, хвилювалася, чекала. І знала: справжня любов не буває безмовною. Усе в неї буде — і ролі, і режисери, і визнання… Хіба в долі немає очей?
Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять.
Сьогодні вона вкотре бачила, як п’ятдесятилітня Ірина Антонівна скаче по сцені, трясе подвійним підборіддям, зображуючи хом’ячка. Дітям, напевно, подобається? Що може бути шляхетніше, ніж грати для дітей?
Сьогодні Емма вперше зрозуміла, що через півтора десятка років вона гратиме на цій же сцені, того ж хом’ячка. Чи — у кращому разі — чиюсь бабусю. Діти в залі будуть мінятися, Емма на сцені буде старіти. І колись в антракті її наздожене інфаркт, і її одвезуть у лікарню, не встигнувши змити зі старечих щік намальовані гримом заячі вусики…
Над мокрим асфальтом пливли чорні силуети перехожих. Сумка з дарованою вазою зробилася раптом важкою, як цемент. Що почувала б Попелюшка, якби їй довелося зістарітися в домі мачухи, серед чужих дітей та онуків?
Навколо стояв листопад — прекрасний час для тих, хто любить себе пожаліти.
* * *
У понеділок у театрі був вихідний. Емма витратила короткий день на прання, віник і блукання продуктовими магазинами; темрява застала її на кухні, на самоті, за ранньою вечерею.
Яєчня витріщала жовті підсолені очі. Маленький телевізор безгучно гортав кадри якоїсь, очевидно, мелодрами, і Емма дивилася на екран заворожено, а водночас байдуже, як дивляться у вогонь каміна. І в цей час гримнув телефонний дзвоник.
— Алло?
— Еммочко, з днем народження! Бажаю всього-всього! А здоров’я найбільше! Як ся маєш, як святкуємо?
Іринка, стара Еммина приятелька ще з інституту, завжди відрізнялася чудовою недбалістю в усьому. Вона завжди спізнювалася на репетиції, губила гроші, речі та документи, забувала текст ролі, плутала не тільки чужі дні народження, навіть про свій якось забула, і на вітальну телеграму від матері довго дивилася, витріщивши очі.При всьому цьому Іринка благополучно працювала в академічному театрі, одержала «заслужену» у двадцять п’ять років і незабаром, через місяць-другий, має стати «народною».
— Дякую, Ірочко, — сказала Емма, мимоволі посміхаючись. — Учора відсвяткувала.
— А-а-ай! — затягла Іринка. — От голова в мене, завжди забуваю, ти вже пробач дурепі, адже ліпше пізно, ніж ніколи… Слухай, тим краще. Позаяк гостей у тебе сьогодні немає, може, виберешся до нас? У нас із Ваньком майже ювілей, п’ятнадцять років і одинадцять місяців як одружені… Винце є гарне, тортик, те-се, спектаклю немає, коли таке буває? Давай, чуєш?
— Ні, дякую, — сказала Емма майже злякано. — Вані вітання, звісно, але в мене сьогодні… От якби заздалегідь… Ні, ні, дякую, але сьогодні справді не вийде ніяк.
* * *
До Іринки з чоловіком — півгодини їхати маршруткою. У відповідь на дзвоник за дверима почулося спершу утробне «Гав! Гав!», потім рішуче Іванове «Фу!», потім сміх Іринки, далі гавкіт віддалився і стих так раптово, начебто пес провалився в пекло. На мить стало темним світле вічко на дверях; клацнув замок, і ось Іринка, висока, пишногруда, у східному шовковому халаті до п’ят розкрила назустріч Еммі обійми.
— Поздоровляю, — сказала Емма, тицяючи їй у руки букет осінніх айстр. — Усе-таки п’ятнадцять років і одинадцять місяців…
— Це ми тебе повинні вітати!.. — голосно зраділа Іринка. — У нас і подарунок є!.. Боже, ну ти так рідко заходиш, я розумію, життя це довбане, закручена, але треба ж собі робити свята, якщо сам себе не потішаєш, то хто?.. Нумо до столу, до столу, ми тут з Ваньком уже пляшчину — ось, а тортик жде, не різали, тебе виглядали…
Іван, Іринчин чоловік, колись учився з Еммою на одному курсі, але в театрі не працював жодного дня — в нього виявилися стихійні здібності до підприємництва, і за кілька років він устиг пройти шлях від «човника» з цератовими сумками до глави великої та шанованої фірми.
— Привіт, Ван, — Емма усміхнулася. Іван галантно тикнувся губами в її руку; у нього були тверді лоскітливі вуса.
— Зараз Офелію випущу, — сказала Іринка. — Еммочко, ти, головне, різких рухів не роби. Нехай вона обнюхає, освоїться…
Офелія народжена була для ролі Собаки Баскервилів. Емма ніколи не боялася її — може, тому, що не уявляла достоту, на що собачка здатна. А чоловіки уявляли — і тому перший вихід Офелії до гостей завжди супроводжувався тисячею застережень.
Емма дала себе обнюхати. Потім Офелія, з голосним сопінням і тупанням, прочовпала в далеку кімнату і там, судячи з гуркоту, вляглася.
Стіл був накритий прямо на кухні — добре, що кухня в подружжя була завбільшки з невеликий стадіон. У центрі столу містився якийсь багатоповерховий, перспективного вигляду тортик кілограмів на п’ять.
— Яку ти хочеш музику? — поспитала Іринка.
— А… більше нікого не буде? — розгублено запитала Емма. Вона знала, що вечірки в цій квартирі влаштовувалися зазвичай велелюдні.
— Ти ж бо розумієш, усе експромтом, під настрій… Мигаєви ще збиралися, але в них Санько занедужав, напевно, грип, — Іринка перебирала диски під настінною лампою, відблиски від маленьких круглих дзеркал сновигали по стелі. — Ось, це новеньке… Ставити?
— Давай, — погодилася Емма.
І залунала музика.
Іван краяв торт. На широкий світлий ніж налипали шоколадні шматочки крему. Іринка говорила й говорила, мова її поєднувалася з музикою, дві звукові доріжки — інструменталка та балаканина — перепліталися, не заважаючи одна одній.
— А як Ігорчик? — спитала Емма, коли в Іринчиному монолозі трапилася невелика пауза.
— Чудово, — озвався Іван. — Вступаємо ось… Серйозно вступаємо.
— Цього року? — здивувалася Емма. — Уже?
— Уже, — Іринка зайняла своє місце за столом. — А ще вчора, здається, під ногами крутився… Ну, давай — за Емчин день народження.
І, перш ніж Емма встигла погодитися чи заперечити, келихи продзвеніли і тост був реалізований.
— Будь здорова, Еммочко! — виголосила Іринка, облизуючи напомаджені губи. — Сама знаєш, як ми з Ваньком тебе любимо… Ну, розповідай, що нового?
— Нічого, — сказала Емма. — Хіба що
