Борва мечів - Джордж Мартін

широкий чолов’яга та їв смажену курку просто з рожна. Гарячий жирний сік стікав його підборіддям у сніжно-білу бороду, а він лише вишкірявся собі задоволено. Його дебелі руки охоплювали товсті золоті кільця, карбовані рунами, на грудях і плечах він мав важку кольчугу чорного заліза — таку, яку можна зняти лише з мертвого розвідника. За кілька стоп від нього стояв і супився над мапою високий худорлявий чоловік у шкіряному каптані з нашитою спижевою лускою, з обіручним мечем у шкіряних піхвах за спиною. Стрункий, як спис, жилавий, чисто голений, лисий, з прямим видатним носом та глибоко посадженими сірими очима — він був би не позбавлений своєрідної вроди, якби мав вуха. Але обидва його вуха десь загубилися на життєвому шляху — Джон не міг розрізнити достеменно, чи їх відкусив мороз, а чи відрізав ворожий клинок. Без вух обличчя незнайомця здавалося надто вузьким і гострим.

Джон з одного погляду зрозумів, що й сивобородий, і лисий — грізні воїни, супроти яких Торохкало — брехливе цуценя. І тепер намагався вгадати, котрий з них — Манс Розбишака.

В мороці він смертнім на землі лежить,

Кров із вуст червона рясно цебенить.

Помолились браття за пропащу душу,

А він зуби шкірить: «Тужити не мушу!

Браття мої, браття, край мені прийшов —

Лютий той дорнієць мене віднайшов.

Смерть на всіх чатує, та я рай спізнав —

Я ж того дорнійця жінку скуштував!»

Коли завмерли останні звуки «Жони дорнійця», лисий чоловік без вух підняв очі від мапи і суворо примружився на Торохкала та Ігритту, між якими стояв Джон.

— Що це таке? — спитав він. — Ґава, абощо?

— Чорний вилупок, що зарізав Орелла, — відповів Торохкало. — Він ще й варг, бодай би йому заціпило.

— Ти мав убити їх усіх.

— А цей перебіг до нас, — устрягла Ігритта. — Ще й власноруч зарубав Кворина Піврукого.

— Оцей хлопчисько? — Новина розгнівала безвухого. — Кворина мала вбити моя рука, і нічия інша! Гей, ти маєш ім’я, гайвороне?

— Джон Сніговій, з ласки вашої милості. — Джон не був певний, чи ставати йому на коліно.

— Моєї милості? — Безвухий зиркнув на сивобородого здорованя. — Ти ба! Він думає, що я король.

Бородатий зареготав так завзято, що наплював шматочками курки навколо себе. А потім витер жирний сік з рота тилом велетенської долоні й промовив:

— Хлопчина, мабуть, сліпий. Хто це коли бачив короля без вух? Та в нього ж корона впаде просто на шию, гир! — Він вишкірився до Джона, витираючи пальці об штани. — Не клацай дзьобом марно, гайвороне. Обернися і поглянь — може, знайдеш, кого шукав.

Джон обернувся. Співець звівся на ноги.

— Манс Розбишака — це я, — мовив він, відкладаючи лютню вбік. — А ти — байстрюк Неда Старка, Сніговій зимосіцький.

Джон на хвилину втратив мову, але оговтався і спитав:

— Як… як ви знаєте?…

— Про це побалакаємо трохи згодом, — відповів Манс Розбишака. — Тобі сподобалася пісня, хлопче?

— Нічогенька. Я вже колись її чув.

— «Смерть на всіх чатує, та я рай спізнав», — легко й безтурботно проказав Король-за-Стіною, — «я ж того дорнійця жінку скуштував». А скажи-но мені, чи правду розповів нам пан Князь-над-Кістками? Чи справді ти вбив мого старого друга Піврукого?

— Вбив.

«Або радше він сам убив себе. Моєю рукою.»

— Тіньова Вежа вже ніколи не наганятиме того страху, як за його часів, — мовив король із сумом у голосі. — Кворин був мій затятий ворог, але і брат теж… у роки давно минулі. Отже, Джоне Сніговію, чи мушу я дякувати тобі за те, що ти його вбив? Або проклясти навіки?

На вустах його заграла трохи глузлива посмішка. Загалом Король-за-Стіною аніскільки не скидався на короля, ба навіть на дичака. Він був середній на зріст, не надто кремезний, мав загострені риси обличчя, проникливі карі очі та довге брунатне волосся, щедро всипане сивиною. На голові він не носив корони, на пальцях — золотих перснів, на шиї — коштовних ланцюгів, ба навіть крихти срібла. Одяг його був вовняний та шкіряний, а єдине, що в тому одязі вкидалося у око, був подертий чорний вовняний кобеняк з довгими дірками, залатаними вицвілим червоним шовком.

— Можете подякувати за те, що вбив вашого ворога, — нарешті мовив Джон, — і проклясти за те, що вбив вашого друга.

— Гир! — загудів сивобородий. — Гарно сказав!

— Згоден. — Манс Розбишака підманив Джона ближче. — Якщо хочеш жити серед нас, то мусиш краще нас знати. Мене ти сплутав зі Стиром, магнаром теннів. «Магнар» прадавньою мовою означає «князь».

Безвухий холодно зиркнув на Джона, поки Манс обертався до сивобородого.

— Наш великий та грізний куроїд — це мій вірний Тормунд. Жінка отам — це…

Тормунд звівся на ноги.

— Е ні, зачекай! Ти назвав Стира як слід, то й про мої звання не забувай.

Манс Розбишака засміявся.

— Як забажаєш. Джоне Сніговію! Перед тобою стоїть Тормунд Велетнебій, Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам і Громовий Кулак. А ще Тормунд Ведмежий Жених, Медовий Король на Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів.

— Оце вже на мене схоже, — схвалив Тормунд. — Вітаю, Джоне Сніговію. Так сталося, що варги мені до душі. Краще варги, ніж Старки.

— Добра жіночка коло вогню, — вів далі Манс Розбишака, — зветься Далла.

Вагітна жінка подарувала Джонові привітну сором’язливу посмішку.

— Стався до неї поштивіше, ніж до королеви, бо вона носить мою дитину.

Манс обернувся до останніх двох.

— Оця красуня — Даллина сестра, Вала. А молодий Ярл при її боці — то її нова забавка.

— Я тобі не забавка! — заперечив чорнявий, суворий обличчям Ярл.

— Не мені, а їй, — пирхнув сивобородий Тормунд. — Невже тобі не до смаку, як Вала тобою бавиться?

— Ось такі ми, Джоне Сніговію, — мовив Манс Розбишака. — Король-за-Стіною зі своїм двором — який є, такий є. А тепер, гадаю, час і тобі нам дещо розповісти. Звідки ти такий узявся?

— З Зимосічі, — відповів Джон. — Дорогою через замок Чорний.

— Але що привело тебе аж на береги Молочної, бозна-куди від рідного вогнища? — Він не чекав на Джонову відповідь, а відразу обернувся до Торохкала. — Скільки їх було?

— П’ятеро. Троє мертві, хлопчак осьо тут.