Борва мечів - Джордж Мартін

Очі Розбишаки знову стрілися з Джоновими.

— Лише п’ятеро? А може, десь тут никає ще кілька твоїх братів?

— Нас було четверо і Піврукий. Кворин був вартий двох десятків інших братчиків.

Король-за-Стіною всміхнувся.

— Дехто каже і таке. Та все ж… хлопчак із замку Чорного раптом їде у одній чаті з розвідниками Тіньової Вежі. Як це так сталося?

Джон вже давно приготував належну побрехеньку.

— Князь-воєвода приставив мене до Піврукого задля навчання та гартування. Ось Кворин і повів мене у розвідку.

Магнар Стир насупився.

— Розвідку, кажеш… за яким лихом ґав понесло у розвідку до Вискливого Пересуву?

— З багатьох сіл пішли люди, — правдиво відповів Джон. — Увесь вільний нарід кудись подівся.

— Ну то й подівся, — мовив Манс Розбишака. — І не самий лише вільний нарід. Хто вам розповів, де нас шукати, Джоне Сніговію?

Тормунд пирхнув.

— Та бути мені цицькатою дівкою, коли не Крастер! Казав я тобі, Мансе: ту почвару давно слід укоротити на голову.

Король кинув на старого дичака роздратований погляд.

— Ти б, Тормунде, хоч інколи думав, перш ніж рота розтуляти. Сам знаю, що то був Крастер. Я питав Джона, щоб перевірити, чи скаже він нам правду.

— Гир! — Тормунд сплюнув. — Оце я у лайно ступив!

І вишкірився до Джона.

— Бачиш, малий, чого він король, а я ні? Я його переп’ю, переспіваю і пику натовчу, а прутеняка в мене утричі довший та товщий. Зате Манс має клепку в голові. Він же виріс серед гайворонів, якщо раптом не знаєш. А гайворони — пташки хитромудрі!

— Я бажав би побалакати з хлопцем наодинці, пане Князю-над-Кістками, — мовив Манс Розбишака до Торохкала. — Прошу вас усіх залишити нас на самоті.

— Мені що, теж піти? — спитав Тормунд.

— Тобі особливо, — відповів Манс.

— Я не їм у хаті, де мені не раді. — Тормунд став на ноги. — Ми з моїми курками йдемо звідси.

Він ухопив ще одну курку з жарівниці, запхав до кишені, пришитої зсередини до кожуха, гиркнув ще раз і пішов, облизуючи пальці. Інші теж рушили за ним, окрім жінки на ймення Далла.

— Сідай, якщо хочеш, — мовив Розбишака, коли всі пішли. — Їсти хочеш? Тормунд лишив нам двійко курочок.

— Дякую вашій милості за частунок. І за ласку.

— «Вашій милості»? — Король усміхнувся. — Таке величання не часто почуєш з вуст вільного народу. Більшість кличе мене Мансом, дехто — «нашим Мансом» чи «батьком Мансом». Вип’єш ріг меду?

— Охоче, — відповів Джон.

Король налив йому сам, поки Далла різала добре засмажених курей. Кожному вона принесла половинку; Джон стягнув рукавиці й узявся до їжі пальцями, обсмоктуючи з кісток кожну волокнину м’яса.

— Тормунд вірно каже, — мовив Манс Розбишака і розірвав навпіл паляницю хліба. — Чорний гайворон — пташка хитромудра… та я сам служив ґавою ще тоді, коли ти був меншим за дитя у Даллиному череві. Тому не намагайся мені тут хитрувати.

— Гаразд, ваша… Манс.

Король зареготав.

— Ваш Манс? Та вже ж не чийсь, а свій власний. Але я обіцяв розповісти, звідки тебе знаю. Невже ти сам іще не допетрав?

Джон хитнув головою.

— Хіба що Торохкало вислав наперед звістку.

— На крилах? Ні, ми не маємо навчених для цього круків. Я знаю твоє обличчя. Бачив його раніше. Двічі.

Спершу Джон подумав, що чує якусь маячню, але потім дещо проясніло в голові.

— Авжеж, коли ви ще були братчиком Варти…

— Влучно! Вперше саме так і сталося. Ти був малим хлопчиною, а я носив усе чорне і верхи супроводжував старого князя-воєводу Коргила, коли той їздив до твого батька гостювати у Зимосічі. Я ходив собі муром навколо дворища, аж тут натрапив на тебе і твого брата Робба. Попередньої ночі сніжило; ви удвох нагребли велетенську купу снігу над брамою і чекали, щоб хтось пройшов унизу.

— Пам’ятаю, — відповів Джон зі збентеженим смішком. Так, бойовим ходом на мурі тоді справді ходив молодий чорний братчик… — Ви присягнулися нікому не казати.

— І дотримав присяги. Принаймні цієї.

— Ми скинули купу снігу на Товстуна Тома. Він був найвайлуватіший з батькових стражників.

Опісля Том ганявся за ними усім дворищем, доки всі троє не запашіли червоним, наче осінні яблука.

— Ви казали, що бачили мене двічі. Коли ж удруге?

— Коли король Роберт приїхав до Зимосічі, щоб поставити твого батька Правицею, — легко, наче мимохідь, кинув Король-за-Стіною.

Джонові очі розширилися від невіри.

— Цього не може бути!

— А таки було. Коли твій батько дізнався, що до нього їде король, то надіслав звістку братові Бенджену на Стіну — запросив до бенкету з королем. А чорні братчики гендлюють з вільним народом більше, ніж ти гадаєш. Тому скоро звістка досягла мене. Я не міг опиратися такій спокусі. Твій дядько в обличчя мене не знав, боятися було нічого. А твій батько навряд чи упізнав би молодого гайворона, якого бачив мимохідь багато років тому. Я хотів подивитися на Роберта власними очима — як король на короля. І дядька твого Бенджена зміряти — що він за один. Бенджен тоді був першим розвідником Варти, лихою карою для усього мого народу. Тож я засідлав найпрудкішого коня і рушив у дорогу.

— Але ж, — заперечив Джон, — Стіна…

— Стіна може спинити військо, але не одинака. Я узяв з собою лютню та мішок срібла, подолав лід коло Довгого Кургану, пройшов кількадесят верст на південь від Нового Дарунку і купив собі коня. Загалом я рухався швидше, ніж Роберт, який сунув із почтом і велетенським караваном, щоб його королеві було зручно. За день шляху на південь від Зимосічі я пристав до їхнього товариства. Адже різні сердюки та заплотні лицарі завжди чіпляються до вельможних почтів, мов реп’яхи, сподіваючись відшукати вигідну службу. А з лютнею мене взяли охоче та відразу.

Він зареготав.

— Я ж бо знаю кожну сороміцьку пісню, яку склали хоч на північ, хоч на південь від Стіни. Ось так усе і сталося. Того вечора, коли твій батько приймав Роберта на учті, я сидів позаду в трапезній на лаві разом з іншими приблудними охотниками. Слухав, як Орланд зі Старограду грає на високій арфі та співає про давно померлих