Борва мечів - Джордж Мартін

— Це ми загубилися, мій добрий пане, а не він. Дрогонові не смакує тягтися черевом по мокрому. Не більше, ніж нам.

Її чорний дракон був більший за інших двох. Він першим зважився спробувати крила над водою, першим перелетів з корабля на корабель, першим пірнув у хмару… і першим уполював здобич. Щойно летюча рибка показувалася з-під поверхні води, як її огортав язик полум’я, хапали жадібні щелепи і ковтала голодна горлянка.

— Якими на зріст вони виростають? — з цікавості запитала Дані. — Чи не знаєте ви, часом?

— В Семицарстві оповідають про драконів минулого, що висмикували з моря велетенських кракенів.

Дані засміялася.

— От би побачити таке диво!

— То лише казки, халісі, — відповідав їй лицар-вигнанець. — У казках розповідають ще й про старих мудрих драконів, що наміряли собі тисячу років життя.

— А справді, скільки років може прожити дракон?

Вона зиркнула на Візеріона, що низько летів над самим кораблем, повільно змахуючи крилами і трохи збурюючи мляві вітрила.

Пан Джораг знизав плечима.

— Життя, відведене природою драконові, у багато разів довше за життя людини — принаймні, так співають у піснях. Але дракони, яких найкраще знало Семицарство, були дракони дому Таргарієн. Їх вирощували задля війни, і дні свої вони скінчували на війні. Дракона вбити нелегко, але можливо.

Зброєносець Білоборід, що стояв біля носової подоби, зціпивши пальці кощавої руки на високій дерев’яній ковіньці, обернувся і мовив:

— Коли Балеріон Чорний Жах помер за правління Джаяхаериса Миротворця, то мав двісті років віку, а завбільшки виріс такий, що міг цілком ковтнути зубра. Дракон, ваша милосте, ніколи не припиняє рости, поки має харч і волю.

Ім’я зброєносця було Арстан, проте Могутній Бельвас назвав його Білобородом за гущавину сивого волосся на обличчі. Саме так його тепер кликали усі. Він був вищий за пана Джорага, хоча не такий дебелий, очі мав світло-блакитні, а довгу бороду — білу, як сніг, і м’яку, наче шовк.

— Волю? — перепитала цікава Дані. — Ви про що?

— У Король-Березі ваші пращури звели велетенську твердиню під банею для своїх драконів. Її назвали Драконосхроном, і вона, хоча поруйнована, ще досі стоїть на пагорбі Раеніс. Там мешкали за днів минулих королівські дракони, і скидалося те помешкання на велетенську печеру, крізь залізні двері якої могли проїхати біч-обіч тридцять лицарів. І все ж було помічено, що жоден із драконів у Драконосхроні не досяг величини своїх предків. Маестри кажуть, що винуваті стіни навколо них і дах над головами.

— Якби стіни заважали рости, то усі селяни були б крихітні, а королі — завбільшки з велетнів, — мовив пан Джораг. — А я бачив здорованів, народжених у халупах, і карликів у замках.

— Люди є люди, — відповів Білоборід, — а дракони є дракони.

Пан Джораг пирхнув зневажливо.

— Яка глибока мудрість! — Лицар-вигнанець не плекав любові до старого, і не приховував цього від самого початку. — Та що ви взагалі тямите у драконах?

— Знаю я про них небагато, правда ваша. І все ж я трохи служив у Король-Березі, коли на Залізному Престолі сидів король Аерис, і ходив попід черепами драконів, що дивилися донизу зі стін престольної палати.

— Візерис розповідав про ті черепи, — відповіла Дані. — Узурпатор їх зняв і кудись заховав. Не міг терпіти, щоб вони дивилися згори на вкрадений ним престол.

Вона підманила Білоборода ближче до себе.

— То ви знали мого ясновельможного батька?

Король Аерис II помер раніше, ніж народилася його донька.

— Я мав цю велику честь, ваша милосте.

— Скажіть, а чи був він добрий до людей?

Білоборід, як міг, ховав свої почуття, і все ж вони ясно відбилися в нього на обличчі.

— Його милість… нерідко бував ласкавий та привітний.

— Нерідко? — Дані всміхнулася. — Проте не завжди?

— З тими, кого він вважав ворогами, король чинив дуже суворо.

— Розумна людина навряд чи захоче зробитися ворогом короля, — зауважила Дані. — А чи знали ви мого брата Раегара?

— Казали, що насправді принца Раегара не знав ніхто. Втім, я мав задоволення бачити його на турнірах, а також чував, як він грає на арфі зі срібними струнами.

Пан Джораг пирхнув.

— Так само, як і тисячі інших на святах урожаю. Ви ще скажіть, що служили при ньому зброєносцем.

— Ні, цього я не посмію сказати, пане. Зброєносцем принца Раегара був Милош Мутон, а згодом — Ріхард Добровуст. Коли вони вислужили остроги, принц висвятив їх у лицарі власноруч, і всі вони лишилися один одному добрими приятелями. Молодий князь Конінгтон також був принцеві другом, але найстарішим і найвірнішим завжди лишався Артур Дейн.

— Вранішній Меч! — радісно скрикнула Дані. — Візерис розповідав мені колись про його дивовижний білий клинок. А ще казав, що пан Артур був єдиний лицар у королівствах, рівний нашому братові у двобої.

Білоборід схилив голову.

— Не личить мені піддавати сумніву слова принца Візериса…

— Короля! — виправила Дані. — Він був королем, хоча й не правив ані дня. Король Візерис, Третій тако наречений. Але про що це ви казали?

Відповідь старого пролунала дещо несподівано; Дані закортіло краще її зрозуміти.

— Пан Джораг колись назвав Раегара останнім драконом. Адже принц мав бути неперевершеним воїном, щоб так зватися, хіба ні?

— Ваша милосте, — проказав Білоборід, — принц Дракон-Каменя був відважний та вправний лицар, але…

— Продовжуйте, — заохотила Дані. — Мені ви можете казати вільно все, що забажаєте.

— Воля ваша. — Старий сперся на важку міцну ковіньку. Чолом його пішли глибокі борозни. — Воїн, який не мав собі рівних… сказано гучно, ваша милосте, але блискучими словами не виграють битви.

— Битви виграють блискучими мечами, — буркнув пан Джораг. — А Раегар виблискував своїм добряче.

— Правда ваша, пане, але ж… Я бачив сотню турнірів і більше битв, ніж хотів би. І знаю одне: яким би дужим, швидким або вправним не був лицар, завжди знайдуться не гірші за нього. Можна виграти один турнір і відразу впасти на наступному. Лицаря може привести до поразки слизька латка трави — або, приміром, його вчорашня вечеря. Комусь раптову перемогу може подарувати зміна вітру…

Білоборід зиркнув скоса на пана Джорага.

— …а комусь — знак прихильності від панни, прив’язаний до руки.

Мормонтове