Борва мечів - Джордж Мартін

«О боги» — подумала нажахана Санса. — «Тепер Маргерія не вийде за нього заміж, і Джофрі знатиме, кого винуватити.»

— Благаю вас! — кавкнула вона придушено. — Не скасовуйте весілля!

— Та не бійся. Князь Булька рішуче налаштувався зробити з Маргерії королеву. А слово Тирелів дорожче за все золото Кастерлі-на-Скелі. Принаймні так було за моїх часів. Та хай там як, дякую тобі за правду, дитино.

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДВЕЛИ,

ЗРАНКУ МЕДУ НЕ ДАВАЛИ,

А НА ЯРМАРОК ТЯГЛИ!

Салотрус підстрибнув, заревів та затупав ногами.

— А чи не хотіла б ти, Сансо, відвідати Вирій? — Коли Маргерія посміхалася, то ставала дуже схожа на свого брата Лораса. — Зараз саме квітнуть осінні квіти. Там у нас є зелені гаї та осяйні водограї, тінисті дворики, мармурові галереї. Пан батько тримають при дворі співців — далеко кращих, ніж наш Салотрус. А разом із ними — дударів, скрипалів, арфістів. Ми маємо найкращих коней у світі, прогулянкові човни, щоб плавати Мандером. Ти вмієш полювати з соколами, Сансо?

— Трохи, — зізналася вона.

А ДОРОГОЮ ДІВЧИНА,

КРАСНА-ГОЖА, ЯК КАЛИНА,

СВІТЛУ КОСУ ЗАПЛЕЛА,

НАЧЕ МЕДУ РОЗЛИЛА.

ОЙ ТА ГОЖАЯ ДІВЧИНА,

НАЧЕ МЕДУ РОЗЛИЛА.

— Я певна, що ти полюбиш Вирій так само, як я. — Маргерія прибрала назад вільне пасмо Сансиного волосся. — Раз побачиш — і не захочеш із нього їхати. А може статися, й не муситимеш.

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДВЕЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЮ ЗАМІСТЬ МЕДУ

КРАСНУ ДІВКУ ПРИВЕЛИ!

— Тихо, дитя моє! — різко мовила Колюча Королева. — Санса ще не сказала, чи згодна вона відвідати наш Вирій. А ти вже її там оселила.

— Авжеж згодна! — похапцем відповіла Санса.

З розповіді Маргерії Вирій здався їй таким місцем, про яке вона завжди мріяла: чарівним, казковим королівським двором, який вона колись сподівалася знайти у Король-Березі.

ОЙ, ЗАБАЧИВ ТУ ДІВЧИНУ,

КОЛИ СХОДИВ У ДОЛИНУ,

ЧОРНИЙ, БУРИЙ ТОЙ ВЕДМІДЬ,

ЩО ПОБАЧИТЬ — З’ЇСТЬ УМИТЬ.

ОЙ, ЗАБАЧИВ У ДОЛИНІ,

ОЙ, ЗАБАЧИВ ТУ ДІВЧИНУ,

ЗАРЕВІВ І ДИБКИ СТАВ,

НАЧЕ МЕДУ СКУШТУВАВ!

— Але ж королева… — непевно мовила далі дівчина, — вона мене не відпустить…

— Відпустить. Без Вирію Ланістери не мають надії втримати Джофрі на престолі. Якщо синочок — мій ясновельможний бовдур — попрохає як слід, королева не зможе відмовити.

— А що скажуть їхня вельможність? — спитала Санса. — Пан князь погодяться попрохати про мене?

Пані Олена скривилася.

— Не бачу потреби питати його згоди. Ясна річ, про нашу справжню мету він нічого не знатиме.

ЯК ЗАБАЧИВ ТУ ДІВЧИНУ —

НАЧЕ МЕДУ СКУШТУВАВ!

Санса зморщила лоба.

— Справжню мету, ласкава пані?

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДВЕЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЮ ЗАМІСТЬ МЕДУ

КРАСНУ ДІВКУ ПРИВЕЛИ!

— Гарненько видати тебе заміж, дитино, — мовила стара під звуки стародавньої пісні, — за мого онука.

«Заміж за пана Лораса?!» Сансі перехопило подих. Вона згадала пана Лораса у іскристому сафіровому обладунку. Згадала троянду з його рук. Згадала пана Лораса у білому шовку — чистого, невинного, прекрасного. Ямочки на щоках коло усміхнених вуст. Солодкий сміх, тепло долоні. Вона уявила, як це буде — зняти з нього сорочку, попестити гладку шкіру під нею, стати навшпиньки і поцілувати у вуста, запустити пальці у цупкі брунатні кучері, потонути у глибоких карих очах… Від шиї вгору поповзла червона фарба.

«А Я Ж ГОЖАЯ ДІВЧИНА,

КРАСНА, ЧИСТА, МОВ КАЛИНА.

НЕ ВЕЛІЛА МЕНІ МАТИ

З ВОЛОХАТИМ ТАНЦЮВАТИ.

З ЧОРНИМ, БУРИМ ТА КОШЛАТИМ,

НЕ ВЕЛІЛА МЕНІ МАТИ

ІЗ ВЕДМЕДЕМ ТАНЦЮВАТИ!»

ОЙ, ДІВЧИНУ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ДІВЧИНУ ПІДВЕЛИ,

ВОЛОХАТОГО ВЕДМЕДЯ

ЗАМІСТЬ ХЛОПЦЯ ПРИВЕЛИ!

— Уявляєш, Сансо? — спитала Маргерія. — Адже я ніколи не мала сестри, самих лише братів. Ой, погоджуйся, благаю тебе! Будь ласочка, скажи, що згодна вийти заміж за мого брата!

Слова нарешті ринули з Санси потоком.

— Так, о так! Радо і щиро. Не бажала б нічого кращого у світі. Стати панові Лорасу дружиною, вірно кохати його…

— Лораса?! — Схоже було, що пані Олена роздратувалася. — Не кажи дурниць, дитино. Королегвардія не бере дружин. Хіба тебе у Зимосічі нічого не навчили? Ми казали про мого онука Віласа. Він для тебе трохи застарий, зате хлопчик хороший — зовсім не бовдур, і до того ж спадкоємець Вирію.

Сансі запаморочилося у голові; однієї миті на неї накотили хвилею мрії про Лораса, а наступної ті мрії розлетілися на друзки. «Віласа? Якого ще Віласа?»

— Я… — недоладно почала вона. «Чемність — броня шляхетної панни. Не завдай образи, ретельно добирай слів.» — Я не знаю пана Віласа, ніколи не мала честі, ласкава пані. А чи шановний пан… є таким самим знаним лицарем, як і його брати?

ОЙ, ВЕДМІДЬ, ТА ЩО Ж ВІН КОЇТЬ!

КРАСНУ ДІВКУ НЕПОКОЇТЬ,

ЛАПАМИ ЇЇ ХАПАЄ

ТА ВИСÓКО ПІДНІМАЄ!

— Ні, — відповіла Маргерія, — брат не давав лицарських обітниць.

Її бабця насупила брови.

— Розкажи дівчинці правду. Бідолаха скалічений, нічого не поробиш.

— Його було поранено ще зброєносцем, коли він виїжджав на першому своєму турнірі, — стиха вимовила Маргерія. — Кінь упав і потрощив собою ногу вершника.

— А винуватий отой ниций дорнійський змій — Оберин Мартел. І його маестер теж.

ОЙ, ДІВЧИНА ЗАГУКАЛА:

«Я Ж БО ЛИЦАРЯ БАЖАЛА!

А НЕ БУРЕ І КУДЛАТЕ,

БЕЗ ЗЕМЛІ, ДВОРУ ТА ХАТИ!

ЗАМІЖ МЕНЕ ХТОСЬ ВІЗЬМІТЬ,

ХАЙ БИ ЛИЦАР — НЕ ВЕДМІДЬ!»

ОЙ, ДІВЧИНУ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ДІВЧИНУ ПІДВЕЛИ,

ЗАМІСТЬ ЛИЦАРІВ НА КÓНЯХ

ЇЙ ВЕДМЕДЯ ПРИВЕЛИ!

— Вілас має скалічену ногу, але добре серце, — мовила Маргерія. — Він читав мені, коли я була зовсім маленька, малював для мене сузір’я з неба. Ти полюбиш його так само, як ми, Сансо.

ОЙ, ДІВЧИНА ЗАКРИЧАЛА,

ТА ВЕДМЕДЯ НЕ ЗЛЯКАЛА.

ВІН У КОСАХ МЕД ШУКАВ,

ЯЗИКОМ ЇЇ ЛИЗАВ.

ДУМАВ ВІН, ЩО В СВІТЛИХ КОСАХ

ДІВКА МЕД СОЛОДКИЙ НОСИТЬ,

ЯЗИКОМ ЇЇ ЛИЗАВ!

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДМАНУЛА,

КРАСНА ДІВКА ПІДВЕЛА,

У КУЧЕРЯХ СВІТЛИХ-ГОЖИХ

КРАПЛІ МЕДУ НЕ НЕСЛА!

— Коли ж я матиму честь зустріти шановного пана? — спитала Санса, вагаючись.

— Вже скоро, — пообіцяла Маргерія. — Коли приїдеш до Вирію після мого весілля з Джофрі. Тебе привезуть пані бабуся.

— Привезу,