Борва мечів - Джордж Мартін

Санса перелякано озирнулася навколо. Салотрус тим часом запхав до рота цілого помаранча, прожував, ковтнув, ляпнув себе по щоці й порснув соком просто з носа. Жіноцтво сміялося, туди-сюди бігала челядь, Дівосхроном лунав стукіт ложок та мисок. Одне з курчат скочило на стіл та забігло просто до страви пані Милобрід. Ніхто не звертав на дівчину зі старою жодної уваги. Та все одно Санса почувалася нажаханою.

Пані Олені тим часом почав уриватися терпець.

— Чого ти вирячилася на Салотруса? Я поставила тобі запитання і чекаю на відповідь. Чи тобі, дитино, Ланістери вирізали язика, га?

Пан Донтос попереджав її, що розмовляти вільно можна тільки у божегаї.

— Джоф… король Джофрі, він… Його милість дуже гарний з себе, а ще… хоробрий, як лев.

— Еге ж, усі Ланістери — леви! А коли хтось із Тирелів пердне, то пахкотить трояндами! — визвірилася стара. — Я тебе питаю, чи добрий він до людей? Чи розумний? Чи має лагідне серце, легку руку? Чи шанує він лицарські чесноти, як личить королю? Чи буде він плекати подружню любов до Маргерії, ніжно про неї дбати, захищати її честь, як свою власну?

— Буде, — збрехала Санса. — Він… такий показний з себе.

— Ти вже казала. Знаєш, дитино, дехто мене запевняв, що ти дурніша за Салотруса, і я починаю їм вірити. Показний з себе? Сподіваюся, я навчила Маргерію, чого варта чоловіча краса. Трохи меншого, ніж мартоплясів пердь. Аеріон Ясножар був на вроду показний, а душею — мерзотне чудовисько. Але мене хвилює не він. Я хочу знати: яким насправді є Джофрі?

Вона простягла руку і вхопила за поли стольного слугу, що саме пробігав мимо.

— Цибуля мені обридла. Забери цю юшку і подай сиру.

— Сир подадуть після пирогів та тістечок, мосьпані.

— Сир подадуть, коли я накажу. Ось я наказую. — Стара знову обернулася до Санси. — Ти налякана, дитино? Облиш, тут самі лише жінки. Кажи правду. Тобі ніщо не загрожує.

— Пан батько завжди казали правду, — тихо відповіла Санса, ледве вичавлюючи з себе слова.

— Князь Едард? О так, він славився чесністю. Не диво, що таку людину нарекли зрадником і відтяли голову.

Очі старої, гострі та яскраві, ніби вістря мечів, свердлили Сансу наскрізь.

— Джофрі, — відповіла Санса. — То Джофрі зробив. Він сказав мені, що матиме милосердя до батька, а тоді наказав стяти голову. А потім сказав, що то й було милосердя. Повів мене на мур і примусив дивитися. На голову. Хотів, щоб я плакала, та я…

Вона раптово спинилася і затулила долонею рота. «Ласка божа, я вже забагато сказала! Там дізнаються, почують, хтось їм розповість!»

— Кажи далі, — заохотила цього разу Маргерія. Майбутня Джофова королева. Санса не була певна, скільки саме вона чула.

— Не можу.

«А раптом вона скаже йому? Хто її знає: от візьме і скаже? Тоді він мене або сам уб’є, або віддасть панові Ілину.»

— Я не хотіла… батько були зрадником, і брат мій теж зрадник. У мені тече зрадницька кров. Благаю, не змушуйте мене нічого розповідати.

— Заспокойся, дитино! — наказала Колюча Королева.

— Та вона ж нажахана, пані бабусенько. Лишень подивіться!

Стара загукала до Салотруса.

— Гей, дурню! Ану заспівай нам пісеньку. Якомога довшу! Гадаю, доречно буде про ведмедя та красну дівку.

— А й заспіваю, ваша вельможносте! — відповів товстелезний блазень. — Гарну й дзвінку! Хочете, мосьпані, співатиму догори дригом?

— Чи в тебе догори дригом голос буде кращий?

— Авжеж ні!

— Тоді стій на ногах. Бо ще, збавте боги, шапка впаде, а ти ж волосся ніколи не мив, от зараз воші повтікають!

— Воля ваша, ясна пані!

Салотрус низько вклонився, потужно відригнув, випростався, вивалив черево і заревів:

Бурий, чорний, волохатий,

Жив ведмідь побіля хати.

Що побачить — з’їсть умить.

Хоч при хаті, а ведмідь.

Ой, ведмедя підманули,

Ой, ведмедя підвели,

Ой, звечора обіцяли,

Зранку меду не дали!

Пані Олена схилилася наперед.

— Я була ще дівчинкою, молодшою за тебе, а вже чула, що Червоний Дитинець має вуха на кожній стіні. То хай ті вуха послухають пісеньки, а ми, дівчатка, вільно проміж себе побалакаємо.

— Але ж, — мовила Санса, — Варис, він… він знає, він завжди…

— Гучніше! — заволала Колюча Королева до Салотруса. — Мої старі вуха вже нічого не чують. Що ти там шепочеш, жирний дурню? Я тебе не за шепіт годую. Співай як слід!

— ОЙ, ХОДІМО, ВОЛОХАТИЙ, ТА Й НА ЯРМАРКУ ГУЛЯТИ, — загримів Салотрус так, що від басовитого гуркоту забриніли крокви стелі.

«Я НЕ МОЖУ, ХЛОПЦІ, ТАК,

Я Ж ВЕДМІДЬ, А НЕ ХЛОПАК!

Я Ж БО БУРИЙ І КУДЛАТИЙ,

Я Ж ВЕДМІДЬ, А НЕ ХЛОПАК!»

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДМАНУЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ПІДВЕЛИ,

ОЙ, ВЕДМЕДЯ ДО БАЗАРУ,

НАЧЕ КÓЗУ, ПОВЕЛИ!

Зморшкувата стара пані всміхнулася.

— В нас у Вирії поміж квітів живе багацько павуків. Поки вони нас не чіпають, а клопочуться про свої справи, ми дозволяємо їм вільно прясти тенета. Але якщо павук починає набридати і лізе під ноги, ми його чавимо без краплі жалю. — Вона попестила Сансу по руці. — А тепер, дитино, кажи нарешті правду. Що він за людина така, той Джофрі, який зве себе Баратеоном, а на вид — викапаний Ланістер?

А ТОДІ РАНЕНЬКО ВСТАЛИ,

ДОЛИНОЮ ПОЧВАЛАЛИ.

ТРИ ХЛОПИ КОЗУ ЖЕНУТЬ

І КУДЛАТОГО ВЕДУТЬ.

ЩЕ Й В ДОРОЗІ ТАНЦЮВАЛИ,

БО Ж НА ЯРМАРОК ІДУТЬ.

Санса відчула, як їй серце підкотило під горло. Колюча Королева сиділа так близько, що вона відчувала її кислий старечий подих. Криві тонкі пальці щипали їй руку. З іншого боку нашорошила уважні вуха Маргерія. Усім Сансиним тілом пробігли дрижаки.

— Він чудовисько, — прошепотіла вона тихо і злякано, ледве чуючи власний голос. — Джофрі — бридка почвара. Він збрехав про різницького хлопчака і примусив пана батька вбити мою вовчицю. Коли я його засмучувала, він наказував лицарям Королегвардії мене лупцювати. Він злий та жорстокий, ясна пані, вірте мені. І королева, його мати, теж така сама.

Пані Олена Тирел та її онука перезирнулися.

—