ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Поклавши слухавку, довго думала. Якось дивно сказав учитель: не вирахував, не припустив, навіть не вирішив, а просто взяв і дізнався. Від когось. О, як це цікаво! Світ потроху починав знову розгортатись і сяяти для неї. Її світ, про якого вона трохи вже знала і ще багато чого прагнула дізнатися. Від цього сяяння було трохи боляче, але так добре, так солодко…

- Як справи, кицю? - Богдан сидів поруч у старому татусевому кріслі.

- Я бачу Всесвіт, - мрійливо посміхнулася Інка.

- Не перенапружуйся тільки, - попередив він.

- Я піду до Бориса Едуардовича, - все з тією ж посмішкою, не звертаючи на Богдана ніякої уваги, сказала вона.

- Залишиш хату на Грема? - жахнувся він.

- Я замкну його у шафі, - Інка нарешті помітила присутність Богдана, тож відповіла трохи сердито, бо той відривав її від таких яскравих, таких гарних думок.

- Висадить двері, - посміхнувся він.

- Тоді - візьму з собою.

- Ти уявляєш, як він потрощить усе довкола? Ти тільки дай тварючці свободу!

- Не дам, - їдко посміхнулася вона, - не хвилюйся.

Вона відкрила старий і вичовганий, зате дуже великий рюкзак, відчинила шафу і витягла звідти Грема. Той пручався, та не дуже сильно, відчувши, видно, її рішучість. Запхала його у рюкзак і зашморгнула блискавку. Переможно всміхнулася.

- От і все, Богдане. Бачиш?

Рішуче попрямувала до дверей. Богдан перехопив її напівдорозі.

- Стривай-стривай, кицю. Куди так швидко? У мене є гарна ідея, як розважитися.

- Геть! - рішуче відштовхнула вона його.

- Ну, чого ти? - образився Богдан, жартома посварився пальцем. - Гарні дівчата з янголами так не розмовляють.

- А де тут янгол? - вищирилася вона, і відразу ж стала схожа на розлюченого щура. - Ти не янгол, Богдане. Ти взагалі не Богдан. Ти - погана сторона моєї натури, та, яку треба знищувати, й та, яку я знищу!

- Що?! - розгнівався він. - Що ти сказала, мала дурепо?!

- Те, що чув! - Коли він почав кричати, вона дивним чином заспокоїлася. - Ввесь цей час ти розважав мене, не пускаючи до мого Всесвіту, ти створив оцих потвор, які теж заважають мені, ти, а не я. Весь цей час я просто змарнувала на тебе і твої дурнуваті ідеї. Більше цього не повториться. Зникни.

- О, ні, - він раптом зареготав. Це був страшний сміх, страшенно палали темні очі, страшно він простягнув до неї руку. - Я завжди буду там, - він тицьнув пальцем у лоба, - ти не зможеш без мене. Я буду завжди.

Вона холодно посміхнулася, знизала плечима.

- То й будь собі. А мене більше не чіпай. Не лізь у мій Всесвіт. Ти забрудниш його.

- Я подарував тобі дзеркало! Я подарував тобі новий Всесвіт!

- І знову брешеш - ти тільки частина мене, тож своє дзеркальце я знайшла сама.

Вона закинула за плечі рюкзак, притисла до грудей конспект і вийшла. Не вибігла, гучно грюкачи дверима, а вийшла впевнено, спокійно, легко.

У тролейбусі гортала конспект, згадувала те, що вивчила. Вивчала те, чого не знала. Було таке відчуття, ніби повернулася додому. Вона й справді повернулася додому, до єдиного дому, що був у неї, світлого, спокійного, величного, до храму-Всесвіту. Вона читала, читала, читала… Раптом тролейбус смикнувся, зупинився. Всі занервували, заштовхалися, зашаруділи. Це трохи заважало, проте Інка знай собі читала, поки не оголосили, що тролейбус далі не поїде. В Інки виникло відчуття, ніби її знову дурять. Помацала за рюкзак - так і є! Поганець якимось чином відкрив блискавку і напав на тролейбус. Люди потроху виходили, Інка вийшла останньою. Грем весело гойдався на одному з рогів транспортного засобу. Побачивши Інку, задоволено помахав їй лапкою, - видно було, що він пишається собою.

Навколо гомонів натовп. Інка озирнулася. Що ж робити?

- Іди сюди! - просичала вона, показуючи на рюкзак. Грем і не збирався. Він просто зробив вигляд, що цього жесту не помітив. Перестрибнув на другий ріг.

- Негайно! - просичала Інка голосніше, тупнула ногою.

Люди почали здивовано зиркати на неї. Свинюка цей Гремлін. Нічого не вдієш. Полізеш його забирати чи й просто ще кілька разів покличеш - заберуть у дурку й не спитають, як звати. Інка замислилася. Пару зупинок до школи, там - годину чи дві з Борисом Едуардовичем, пару зупинок назад. Максимум три години. Чи вистачить Гремові на цей час тролейбуса? Повинно вистачити. А по дорозі назад вона обов’язково його забере. Натовп уже розійдеться, та й тварючка натішиться, заспокоїться, стане слухнянішою.

- Будь тут! - голосно звеліла вона.

Тепер уже всі навколо звернули на неї увагу. Грем подивився теж, підняв одне величезне вухо. Здається, зрозумів.

Тепер - уперед. Не можна гаяти часу. І вона швидко пішла, майже побігла до школи.

І все одно запізнилася. Коли підходила до школи, з подвір’я, тоскно завиваючи та блимаючи мигавкою на даху, виїжджала машина швидкої допомоги. Щось недобре поворухнулося всередині. Вона забігла східцями у вестибюль, кинулася до охоронців:

- Кого забрали?!

- Фізика, - ніби здивувалися вони. Справді, а кого ж іще може звідси швидка забрати? - Із серцевим нападом.

Інка безсило опустилася на стілець.

- Як? - тихо спитала вона.

- Та все нормально, дівчинко, - широко посміхнувся один з них, - сказали, оклигає.

- Діти довели, - охоче пояснив другий.

- Діти?! - перепитала Інка. Щось, мабуть, з’явилося в ній таке, що обидва трохи відступили. Так, про всяк випадок. Раптом підскочила, підлетіла до розкладу, що висів на стіні. Фізика була останнім уроком у _-В. Восьмий клас! Такі малі, а вже такі підлі! Інка побігла сходами на другий поверх, рвонула на себе двері класу. Діти сиділи за партами, біля дошки розпиналася директриса. Щось про моральні цінності