Буря Мечів - Джордж Мартін

— У мене вийшло сто шістдесят вісім за Котера Пайка,— сказав Клайдас.— Тобто за моїм підрахунком бракує двох голосів, а за Семовим — одного.

— Сем порахував правильно,— сказав мейстер Еймон.— Не голосував Джон Сноу. Та це не має значення. Ніхто не перемагає.

Сем радше відчув полегшення, ніж розчарування. Навіть за підтримки Бовена Марша лорд Джанос і досі був на третьому місці.

— А хто ці п’ятеро, які й досі голосують за Трипалого Гоба? — поцікавився він.

— Брати, які хочуть забрати його подалі від кухні? — мовив Клайдас.

— Відучора сер Деніс утратив десять голосів,— зауважив Сем.— А Котер Пайк — майже двадцять. Це недобре.

— Недобре для їхніх надій стати лордом-командувачем — це без сумніву,— сказав мейстер Еймон.— Але врешті-решт може бути добре для Нічної варти. Не нам про це судити. Десять днів — не так уже й довго. Було колись — вибори тривали майже два роки, було десь сімсот голосувань. Всьому свій час, брати ухвалять рішення.

«Так,— подумав Сем,— тільки яке рішення?»

Згодом, сидячи за кухлем розведеного вина в самотній Липовій келії, Сем піймав себе на тому, що в нього розв’язався язик і він почав що міркувати вголос.

— Котер Пайк і сер Деніс Малістер втрачають підтримку, але вони й досі мають на двох майже дві третини голосів,— сказав він Пипу та Грену.— І той, і той міг би стати добрим лордом-командувачем. Хтось має переконати одного з них, щоб зняв свою кандидатуру на користь другого.

— Хтось? — із сумнівом мовив Грен.— І хто саме?

— Грен такий тупий, що думає: цей хтось, либонь, він сам,— сказав Пип.— Коли хтось вирішить питання з Пайком і Малістером, йому слід ще й переконати короля Станіса одружитися з королевою Серсі.

— Король Станіс одружений,— запротестував Грен.

— От що мені з ним робити, Семе? — зітхнув Пип.

— Котер Пайк і сер Деніс один одного недолюблюють,— уперто сперечався Грен.— Сваряться через усе.

— Так, але тільки тому, що по-різному бачать, як буде найкраще для Варти,— сказав Сем.— Якби ми їм пояснили...

— Ми? — перепитав Пип.— Коли це «хтось» перетворився на «ми»? Я ж балаганна мавпа, ти забув? А Грен... ну, це Грен,— він посміхнувся до Сема й поворушив вухами.— А от ти... ти — син лорда, до того ж мейстрів стюард...

— І Сем Смертовбивця,— мовив Грен.— Ти вбив Чужого.

— Це драконове скло його вбило,— всоте повторив Сем.

— Лордів син, мейстрів стюард і Сем Смертовбивця,— міркував Пип.— Ти з ними, либонь, і справді міг би поговорити...

— Міг би,— сказав Сем похмуро, як Стражденний Ед,— якби не боявся до них підійти.

Джон

Джон з мечем у руці повільно кружляв навколо Шовка, змушуючи його розвернутися.

— Підніми щита,— звелів він.

— Він заважкий,— пожалівся старгородський хлопець.

— Важкий, бо має зупинити меча,— пояснив Джон.— А тепер піднімай його.

Він зробив крок уперед, рубонув мечем. Шовк вчасно рвонув щита вгору, зловивши удар обідком, і сам махнув мечем, цілячи Джонові в ребра.

— Добре,— похвалив Джон, відчувши міць удару на своєму щиті.— Добрий удар. Але треба налягати всім тілом. Якщо вкладеш у крицю всю свою вагу, зможеш завдати значно більшої шкоди, ніж просто махнувши рукою. Ну ж бо, спробуй ще раз, але тримай щита вище, бо я тобі як заціджу — голова мов дзвін загуде...

Але Шовк у відповідь відступив і підняв забороло.

— Джоне,— сказав він стурбованим голосом.

Коли Джон розвернувся, позаду стояла вона в оточенні дюжини людей королеви. Не дивно, чому так тихо стало у дворі. Джон уже бачив Мелісандру вечорами біля священного багаття, бачив її мигцем у замку, але ще жодного разу — так близько. «А вона вродлива»,— подумав він... та було щось дуже тривожне в її червоних очах.

— Король хоче говорити з тобою, Джоне Сноу.

Джон застромив тренувального меча в землю.

— Можна мені перевдягнутися? В такому вигляді не годиться ставати перед королем.

— Ми чекаємо тебе нагорі на Стіні,— сказала Мелісандра. «Ми,— подумав Джон,— а не він. Усе так, як і кажуть. Оце справжня королева, а не та, яку він лишив у Східній варті».

Повісивши кольчугу й кірасу в зброярні, Джон повернувся до себе в келію, скинув просяклий потом одяг і вбрався в чистий чорний однострій. У клітці буде холодно й вітряно, знав він, а на крижаній горі ще холодніше й вітряніше, тож він обрав важкий плащ із каптуром. Останнім він узяв Довгопазура, закинувши байстрючий клинок собі за спину.

Мелісандра чекала на нього біля підніжжя Стіни. Людей королеви вона відіслала геть.

— Що від мене потрібно його світлості? — поцікавився Джон, заходячи у клітку.

— Усе, що ти маєш, Джоне Сноу. Він-бо король.

Зачинивши дверцята, він потягнув за мотузку. Лебідка почала обертатися. Вони поїхали вгору. День був ясний, Стіна плакала: її поверхнею струменіли довгі цівки води, зблискуючи на сонці. В тісноті залізної кліті Джон шкірою відчував присутність червоної жінки. «Від неї навіть пахне червоним». Цей запах нагадав йому Мікенову кузню: так пахло розжареним до червоного залізом, так пахло димом і кров’ю. «Поцілована вогнем»,— подумав Джон, пригадавши Ігритту. Вітер шарпнув довгу червону Мелісандрину мантію і почав ляскати нею об ноги Джона, який стояв поряд.

— Вам не холодно, міледі? — запитав Джон.

— Ніколи не буває,— засміялася вона. Рубін у неї на шиї, здавалося, пульсує в ритмі її серцебиття.— У мене в нутрі живе вогонь Царя, Джоне Сноу. От можеш сам відчути,— вона приклала його руку собі до щоки й так потримала, щоб він відчув, яка вона тепла.— Ось як відчувається життя,— сказала вона.— Холодна тільки смерть.

Станіс Баратеон стояв сам-один на краю Стіни, роздивляючись поле бою, на якому він здобув перемогу, і нескінченний зелений ліс за ним. Вбраний він був у такі самі чорні бриджі, сорочку й чоботи, які міг би вдягнути і брат Нічної варти. Відрізняв його тільки плащ: важкий і золотий, облямований чорним хутром, він застібався на брошку у формі полум’яного серця.

— Я привела вам