Буря Мечів - Джордж Мартін
— Ха! — прогуркотів Тормунд, коли двоє зблизилися.— Ворон Джон Сноу! А я вже боявся, що бачив тебе востаннє.
— Не думав я, що ви чогось боїтеся, Тормунде.
На це дикун широко посміхнувся.
— Гарно сказано, хлопче. Бачу, плащ у тебе чорний. Мансові це не сподобається. Якщо знову прийшов перебігти на другий бік, ліпше лізь назад на оту свою Стіну.
— Мене вислали на перетрактації з королем-за-Стіною.
— Перетрактації? — засміявся Тормунд.— Оце так слово, ха! Манс хоче побалакати, це правда. От не скажу тільки, що він схоче балакати з тобою.
— Послали мене.
— Я бачу. Тоді поїхали зі мною. Підвезти тебе?
— Можу й пішки дійти...
— А ви тут добре з нами билися,— Тормунд розвернув гарона в напрямку дикунського табору.— І ти, і твої брати. Цього у вас не відняти. Двісті загиблих, ще й дюжина велетів. Маґ власною персоною пішов на ту браму — і вже не повернувся.
— Загинув від меча бравого вояка на ім’я Донал Ной.
— Отакої? А це був якийсь можний лорд, цей Донал Ной? З отих ваших блискучих лицарів у сталевих майтках?
— Коваль. Однорукий.
— Однорукий коваль зарубав Маґа Могутнього? Ха! Такий бій варт було подивитися. Манс про нього пісню складе, от побачиш,— Тормунд зняв з сідла бурдюк і витягнув корок.— Трохи зігріємося. За Донала Ноя і за Маґа Могутнього.
Зробивши великий ковток, він спустив бурдюк Джонові.
— За Донала Ноя і за Маґа Могутнього.
Бурдюк був повний меду, та ще й такого міцного, що в Джона засльозилися очі, а в грудях спалахнув вогонь. Після крижаної камери і спуску в холодній кліті зігрітися було приємно.
Тормунд забрав бурдюк, зробив ще ковток і витер рота.
— Магнар Тенійський присягався нам, що відчинить браму, і нам тоді просто залишиться заїхати з піснями. Та він цілу Стіну завалити збирався.
— Трохи таки завалив,— сказав Джон.— Собі на голову.
— Ха! — пирхнув Тормунд.— Ну, мені той Стир ніколи не подобався. Як нема в людини ні бороди, ні чуприни, ні вух, як ти її схопиш під час бійки? — він пустив коника тихою ступою, щоб Джон, кульгаючи за ним, не відставав.— Що з твоєю ногою сталося?
— Стріла. Ігриттина, здається.
— Ось тобі й жінка. Сьогодні вона тебе цілує, а взавтра стрілами нашпигує.
— Вона загинула.
— Отакої? — Тормунд сумно похитав головою.— Шкода. Якби я був років на десять молодший, я б сам її вкрав. Оті її коси! Ну що ж, палкий вогонь вигоряє найшвидше,— він підніс бурдюка з медом.— За Ігритту, поціловану вогнем! — і зробив великий ковток.
— За Ігритту, поціловану вогнем,— повторив за ним Джон, коли Тормунд передав бурдюка йому. І зробив ковток ще більший.
— Це ти її вбив?
— Ні, мій брат,— озвався Джон, який так і не дізнався, хто це зробив, і сподівався, що й не дізнається.
— От ви кляті ворони,— буркітливо зронив Тормунд, але водночас на диво лагідно.— А Довгоспис у мене дочку вкрав. Мунду, маленьке осіннє яблучко. Забрав просто в мене з намету, коли всі четверо її братів були неподалік. Toper усе проспав, телепень, а Торвінд... ну, Торвінд Тамований — і цим усе сказано, хіба ні? Тільки молодші з парубком таки поборолися.
— А Мунда? — запитав Джон.
— Моя кров! — гордовито мовив Тормунд.— Губу йому розбила й піввуха відкусила, а ще я чув, у нього стільки подряпин на спині, що він плаща вдягнути не може. Але він їй подобається. А чом би й ні? Списом він ніколи не бився, сам знаєш. У нього списа й не було ніколи. То звідки, як гадаєш, у нього це прізвисько? Ха!
Джон не зміг стримати сміху. Навіть тепер, навіть тут. Ігритті подобався Рик Довгоспис. Джон сподівався, що Тормундова Мунда розрадить хлопця. Бодай хтось і десь має ж радіти!
«Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— сказала б на це Ігритта. «Я тільки знаю, що помру,— подумав він.— Бодай це я знаю напевно».— «Всі колись умирають,— причувся йому її голос,— і чоловіки, і жінки, і всі створіння, що літають, чи плавають, чи бігають. Важить не те, коли померти, а важить як, Джоне Сноу».— «Легко тобі казати,— подумав він у відповідь.— Ти хоробро загинула в бою, штурмуючи ворожий замок. А я помру перекинчиком і убивцею». І смерть його не буде швидкою, якщо тільки не прийде від Мансового меча.
Скоро вони опинилися поміж наметів. Це був звичайний дикунський табір: широко розкидані впереміш багаття і вигрібні ями, вільно гуляють діти й кози, між дерев бекають вівці, на кілках сушаться кінські шкури. Не було в тому таборі ні плану, ні порядку, ні захисту. Зате всюди шастали чоловіки, жінки й тварини.
Чимало з них просто не зважали на Джона, але завжди серед тих, що йшли у своїх справах, знаходився десяток тих, що зупиняли на ньому погляд: діти біля багать, старі жінки в запряжених собаками візках, печерники з розфарбованими обличчями, нальотчики з малюнками кігтів, і зміїв, і відрубаних голів на щитах — усі вони оберталися поглянути. Бачив Джон і списосуджених з волоссям, розмаяним на вітру, який зітхав поміж дерев.
Справжніх пагорбів тут не було, але білий хутряний намет Манса Рейдера поставили на кам’янистому підвищенні просто на узліссі. Король-за-Стіною чекав знадвору, і його потертий чорно-червоний плащ напинався на вітру. З ним була Гарма Песиголова, побачив Джон: уже повернулася з нальотів і зальотів у різних місцях уздовж Стіни, а ще Варамир Шестишкурий у товаристві свого тінь-кота і двох струнких сірих вовків.
Побачивши, кого прислала Варта, Гарма відвернулась і сплюнула, а один з Варамирових вовків, вищиривши зуби, загарчав.
— Ти або дуже хоробрий, або зовсім дурний, Джоне Сноу,— заговорив Манс Рейдер,— щоб отак повернутися до нас у чорному плащі.
— А в чому ще ходити вояку Нічної варти?
— Убий його,— під’юджувала Гарма.— Відішли його трупик назад у тій їхній клітці та
