Буря Мечів - Джордж Мартін
Похмурий день. Вітер знову врізався в кліть, і Джон Сноу вчепився в штаби руками, схованими в рукавичках. Він глянув униз: земля губилася в темряві, так наче спускався він у якусь бездонну яму. «Ну, смерть у певному сенсі — це і є бездонна яма,— подумав Джон,— і коли закінчиться цей трудний день, ім’я моє назавжди кане в темряву».
Люди кажуть, байстрюки народжуються з олжі й охоти, з природи вони розпусні та зрадливі. Колись Джон прагнув довести, що це неправда, показати лорду-батькові, що й він може бути сином добрим і вірним, як Роб. «І все перепсував». Роб став звитяжним королем, а про Джона, якщо й пам’ятатимуть, то лише як про перекинчика, клятвовідступника й убивцю. Він радів, що лорд Едард не дожив до такої ганьби.
«Слід було мені лишитися в тій печері з Ігриттою». Якщо на тому світі теж є життя, Джон сподівався, що зможе їй сказати ці слова. «Вона мені в обличчя вчепиться, як отой орел, проклинатиме як боягуза, та я все одно їй це скажу». Він попрацював робочою рукою, стискаючи і розтискаючи пальці, як учив його мейстер Еймон. Ця звичка вже у кров зайшла: йому знадобляться пальці гнучкі, щоб отримати бодай півшансу вбити Манса Рейдера.
Після чотирьох днів у крижаній камері, у замкненому просторі п’ять на п’ять на п’ять футів, де він не міг ні стати рівно, ні випростатися на спині, сьогодні зранку його нарешті витягнули звідти. Стюарди давно вже помітили, що і м’ясо, і решта припасів у крижаних комірках можна тримати дуже довго, а от в’язнів — ні. «Тут і здохнеш, Джоне Сноу»,— сказав сер Алісер, перш ніж зачинити важкі дерев’яні двері, і Джон йому повірив. Та сьогодні по нього прийшли й витягнули його знову на світ, і повели його, закляклого й тремтячого, назад у Королівську вежу, де він знову постав перед щокатим Джаносом Слінтом.
— Той старий мейстер каже, що я не маю права тебе повісити,— заявив Слінт.— Він написав Котеру Пайку й навіть мав нахабство показати листа мені. Каже, що ти не перекинчик.
— Еймон уже зажився на світі,— запевнив його сер Алісер.— Розум у нього потьмарився так само, як і очі.
— Ага,— підтакнув Слінт,— сліпий з ланцем на шиї — за кого він себе має?
«За Еймона Таргарієна,— подумав Джон,— що був сином короля, і братом короля, і мало сам не став королем». Але він не сказав нічого.
— І все ж таки,— мовив Слінт,— не хочу, щоб потім хтось казав, наче Джанос Слінт несправедливо когось повісив. Не я. Тому я вирішив дати тобі останній шанс довести, що ти і справді лишився вірним, як заявляєш, лорде Сноу. Остання можливість виконати свій обов’язок, так! — підвівся він.— Манс Рейдер хоче з нами перемовин. Він розуміє, що тепер, коли прийшов Джанос Слінт, шансів у нього немає, отож і воліє говорити, цей король-за-Стіною. Але ж він боягуз і до нас не піде. Знає, без сумніву, що я його просто повішу. Звішу за ноги зі Стіни на мотузці двісті футів завдовжки! Але він не прийде. Просить мене прислати до нього посланців.
— І ми посилаємо вас, лорде Сноу,— посміхнувся сер Алісер.
— Мене,— рівним голосом мовив Джон.— Чому мене?
— Ви ж кочували з дикунами,— сказав Торн.— Манс Рейдер вас знає. Тому швидше вам довіриться.
Це настільки не відповідало дійсності, що Джон мало не розсміявся.
— Усе навпаки. Манс підозрював мене від самого початку. Якщо я з’явлюся в його таборі в чорному плащі й говоритиму від імені Нічної варти, він зрозуміє, що я його зрадив.
— Він просив посланця — от ми його й посилаємо,— сказав Слінт.— Якщо боїшся зустрітися віч-на-віч з королем-перекинчиком, можемо вернути тебе в крижану камеру. Цього разу хутра не дамо, я гадаю. Так.
— Нема потреби, мілорде,— сказав сер Алісер.— Лорд Сноу вчинить, як ми просимо. Він же хоче нам показати, що не перекинчик. Хоче довести, що він — відданий вояк Нічної варти.
А з цих двох Торн був явно розумніший, збагнув Джон, і в усій цій справі тхнуло саме його підступами. Джон потрапив у пастку.
— Я піду,— відрубав він.
— «М’лорде»,— нагадав йому Джанос Слінт.— Ти звертатимешся до мене...
— Я піду, мілорде. Але ви робите помилку, мілорде. Не ту людину посилаєте, мілорде. Сам тільки вигляд мій розізлить Манса. У мілорда було б набагато більше шансів домогтися угоди, якби він послав...
— Угоди? — хихикнув сер Алісер.
— Джанос Слін не укладає угод з дикунами-беззаконниками, лорде Сноу. Аж ніяк.
— Ми тебе не перемовлятися з Мансом Рейдером посилаємо,— сказав сер Алісер.— А вбити його.
...Вітер свистів крізь штаби, і Джон Сноу поїжився. Ногу сіпало від болю, і в голові стукотіло теж. Та він зараз і кошеня вбити не здатен, але ж ось він тут: пастка заклацнулася. Оскільки мейстер Еймон наполягає на невинуватості Джона, лорд Джанос не наважився лишати його в крижаній камері помирати. Принаймні це вже краще. «Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя»,— сказав йому Кворин Піврукий на Льодоіклах. І Джон має про це пам’ятати. Уб’є він Манса чи тільки зробить невдалу спробу — вільні люди прикінчать його. Навіть якби він схотів дезертирувати, це вже неможливо: Манс уже пересвідчився, що Джон — брехун і зрадник.
Кліть різко зупинилася, Джон вистрибнув на землю й потрусив Довгопазура за руків’я, щоб трохи вивільнити байстрючий клинок у піхвах. Браму, що була за кілька футів по ліву руч, досі загороджували потрощені залишки черепахи, а під ними гнила мамонтова туша. Тут, у тіні Стіни, були розкидані й інші трупи серед битих барил, затвердлої смоли й випалених клаптів трави. Джонові тут затримуватися не хотілося. Він рушив до дикунського табору, проминаючи тіло мертвого велета з розбитою каменем головою. З розтрощеного черепа видзьобував шматочки мозку крук. Коли Джон проходив мимо, крук глянув на нього.
— Сноу,— крукнув він,— Сноу, Сноу!
А тоді, розпроставши крила, полетів геть.
Не встиг Джон
