Буря Мечів - Джордж Мартін
«Роберт»,— на одну божевільну мить примарилося Джону, якому згадався бідолашний Оуен, та тут знову заграли сурми, і лицарі кинулися вперед з криками: «Станіс! Станіс! СТАНІС!»
Відвернувшись, Джон пішов у намет.
Арія
Біля заїзду на пошарпаній шибениці з кожним поривом вітру крутилися й торохтіли кості якоїсь жінки.
«А я знаю цей заїзд». Проте під дверима не стояло шибениці, коли Арія ночувала тут з сестрою Сансою під пильним оком септи Мордейн.
— Не треба нам туди заходити,— зненацька вирішила Арія,— раптом там привиди.
— Ти взагалі уявляєш, скільки я вже вина не пив? — Сандор стрибнув з коня.— Крім того, нам потрібно дізнатися, хто нині тримає рубіновий брід. Якщо хочеш, можеш лишатися з кіньми, мені до сраки.
— А що як вас упізнають? — (Сандор більше не приховував обличчя. Здавалося, йому вже байдуже, чи хтось його впізнає).— Схочуть узяти вас у полон?
— Нехай спробують,— трохи вивільнивши меча в піхвах, Кліган штовхнув двері.
Кращого шансу втекти в Арії вже може й не бути. Вона могла б утекти на Боягузці, ще й Невідомця прихопити з собою. Арія закусила губу. А тоді, завівши коней у стайню, рушила за Сандором.
«Його таки впізнали». Про це свідчила тиша. Та не це було найгірше. Арія теж упізнала присутніх. Не худореброго хазяїна, не жінок, не батраків біля коминка. Інших. Солдатів. Арія впізнала солдатів.
— Брата шукаєш, Сандоре? — Полівер уже запустив руку під корсаж дівчини, яка сиділа в нього на колінах, але вирішив витягнути.
— Шукаю кубок вина. Хазяїне, карафу червоного,— Кліган кинув на підлогу жменю мідяків.
— Мені клопіт не потрібен, сер,— сказав хазяїн.
— То не звертайся до мене «сер»,— Кліган скриви губи.— Ти глухий, дурню? Я замовив вина.
Чоловік побіг геть, і Сандор гукнув йому навздогін:
— Два кубки! Дівчинка теж пити хоче.
«Тут лише троє»,— подумала Арія. Полівер тільки мазнув по ній оком, а хлопець поряд з ним узагалі на неї не глянув, а от третій дивився довго й пильно. Чоловік це був середній на зріст і статуру, з таким невиразним обличчям, аж важко було сказати, скільки йому років. «Лоскотун. І Полівер, і Лоскотун — обидва». Хлопець же був зброєносцем, якщо судити з його віку й одягу. На носі з одного боку в нього виднівся великий білий прищ, а на чолі — трохи червоних.
— Це не той блудний цуцик, про якого казав сер Грегор? — запитав він Лоскотуна.— Який напудив на циновку й утік?
Лоскотун застережливо поклав долоню хлопцю на руку й коротко похитав головою. Арія все зрозуміла.
А от зброєносець — ні, а може, просто не переймався.
— Сер казав, його братик-цуцик підібгав хвоста, коли в битві на Королівському Причалі стало зовсім гаряче. І зі скавулінням утік,— він широко та глузливо посміхнувся до Гончака.
Кліган просто дивився на хлопця, не мовлячи ні слова. Полівер, зіштовхнувши дівчину з колін, зіп’явся на ноги.
— Хлоп перепив,— мовив він. Солдат був майже такий самий високий, як Гончак, проте не настільки м’язистий. Щоки й підборіддя заросли бородою-лопатою, густою й охайно підстриженою, а от голова була майже лиса.— Це вино в нього шумить, от і все.
— То йому не варто пити.
— Цуцик не лякає...— почав був хлопець, і тут Лоскотун ніби між іншим накрутив йому вухо. Слова перетворилися на болісний зойк.
Бігом повернувся хазяїн з двома камінними кубками й карафою на олов’яній таці. Сандор підніс карафу до рота. Арія бачила, як напинаються жили в нього на шиї, коли він ковтає. Коли він з гуркотом поставив карафу назад на стіл, половини вина вже не було.
— Тепер можеш наливати. І позбирай оті мідяки, бо навряд чи сьогодні ти ще щось побачиш.
— Ми за випивку заплатимо,— сказав Полівер.
— Коли ви нап’єтеся, ви почнете лоскотати хазяїна, щоб він вам свою схованку золота показав. Як ви завжди робите.
Хазяїн зненацька пригадав про щось там на кухні. Місцеві теж розходилися, й дівчат уже не було. У вітальні чулося тільки слабеньке потріскування вогню в коминку. «Нам теж пора»,— зрозуміла Арія.
— Якщо ви сера шукаєте, ви запізнилися,— сказав Полівер.— Він був у Гаренхолі, але його там уже немає. По нього послала королева.
Арія роздивилася в нього на поясі три клинки: довгий меч на лівому боці, а на правому — кинджал і ще один тоненький клинок, задовгий як на чингал і закороткий як на меч.
— Король Джофрі помер, розумієш,— докинув Полівер.— Отруєний на власному весіллі.
Арія зробила кілька обережних кроків у кімнату. «Джофрі мертвий». Він стояв у неї перед очима: біляві кучері й лиха посмішка на товстих пухких губах. «Джофрі мертвий!» Вона б мала радіти, але чомусь усе одно відчувала порожнечу в нутрі. Джофрі мертвий, та коли мертвий Роб, хіба вже не байдуже?
— Отакі в мене брати з королівської варти,— Гончак презирливо пирхнув.— І хто ж його вбив?
— Думають, що це Куць. Зі своєю дружинонькою.
— Якою ще дружинонькою?
— Я ж забув: ти ж ховався під камінчиком. Північанкою. Дочкою Вічнозиму. Ми тут чули, вона вбила короля примовляннями, а потому перекинулася на вовчицю з велетенськими шкуратяними крилами, як у кажана, й вилетіла з вежі крізь вікно. Але карлика вона лишила, і Серсі йому збирається голову відрубати.
«Дурниці,— подумала Арія.— Санса знається хіба на піснях, не на примовляннях, та й за Куця б вона в житті не вийшла».
Гончак сидів на лавці найближче до дверей. Рот у нього сіпався, та тільки з попеченого боку.
— Хай вона його в смолу опустить, а тоді підсмажить. Або лоскоче аж до молодика,— він підняв кубок і одним ковтком вихилив його.
«Та він сам з них,— подумала Арія, побачивши це. Вона так закусила губу, аж відчула присмак крові.— Він такий самий, як і вони. Треба мені його уві сні зарізати».
— То сер Грегор узяв Гаренхол? — поцікавився Сандор.
