Буря Мечів - Джордж Мартін
— Мудру жінку я собі знайшов. Справжню королеву,— сказав він і знову обернувся до Джона.— Повертайся і скажи своїм, хай відчинять нам браму й пропустять нас. Якщо вони згодяться, я віддам їм ріжок, і Стіна стоятиме до кінця днів.
Відчинити браму та пропустити їх! Легко сказати, а далі що буде? Велети отаборяться на руїнах Вічнозиму? Людожери у вовчому лісі, колісниці серед курганів, вільний народ крастиме дочок корабельників і сріблярів з Білої Гавані й рибачих зі Скелястого узбережжя?
— А ви справжній король? — зненацька запитав Джон.
— Ніколи я не мав корони на голові, й зад мій не сидів на кривавому троні, якщо ти це хотів спитати,— відповів Манс.— Роду я низького, що нижче вже й не буває, і септон не мастив мені голови олією, я не маю замків, і королева моя ходить у хутрі й бурштині, а не в шовках і сапфірах. Я сам собі заступник, сам собі блазень і сам собі лірник. Королем-за-Стіною стаєш не тому, що у тебе королем був батько. Вільний народ не за прізвищем іде, і йому байдуже, хто з братів народився перший. Вони йдуть за вояками. Коли я покинув Тіняву вежу, були такі собі п’ятеро, які багато розводилися про те, що вони створені для царювання. Одним з них був Тормунд, а другим — магнар. Решту трьох я зарубав, коли побачив, що вони не підкоряться, а воюватимуть.
— Ворогів ви вбивати вмієте,— прямо мовив Джон,— та чи здатні ви урядувати друзями? Якщо ми пропустимо ваших людей, чи вистане у вас сили примусити їх зберігати королівський мир і підкорятися законам?
— Чиїм законам? Законам Вічнозиму й Королівського Причалу? — розсміявся Манс.— Коли ми захочемо підкорятися законам, ми самі собі їх напишемо. Можете собі лишити і королівське правосуддя, і королівські податки. Я вам пропоную ріжок, а не нашу свободу. Ми перед вами навколішки не станемо.
— А якщо ми відмовимося від такої пропозиції?
Джон і не сумнівався, що таки відмовляться. Старий Ведмідь бодай би вислухав її, хоч і йому б не сподобалася думка випустити тридцять чи сорок тисяч дикунів на волю в Сімох Королівствах. А от Алісер Торн і Джанос Слінт одразу відкинуть цю ідею.
— Якщо ви відмовитеся,— сказав Манс Рейдер,— Тормунд Велетозгуб за три дні, на світанку, засурмить у Ріжок зими.
Джон може передати це повідомлення в Чорний замок і розповісти про ріжок зими, але ж якщо він лишить Манса жити, лорд Джанос і сер Алісер учепляться в це як у доказ, що він — таки перекинчик. У Джона в голові промайнули тисячі думок. «Якщо мені вдасться знищити ріжок, просто зараз його розтрощити...» Та не встиг він додумати цю думку до кінця, як почувся інший ріжок — тихий стогін, приглушений шкуратяними стінками намету. Манс теж його почув. Нахмурившись, він рушив до виходу. Джон за ним.
Надворі бойовий ріжок лунав голосніше. Він зворохобив дикунський табір. Троє рогоногих пробігли повз із довгими списами в руках. Іржали й пирхали коні, гуркітливо перемовлялися велети давньою мовою, і навіть мамонти хвилювалися.
— Ріжок дозорців,— повідомив Тормунд Мансу.
— Щось наближається,— мовив Варамир, який сидів на мерзлій землі, схрестивши ноги, а навколо нього тривожно кружляли вовки. Угорі майнула тінь, і Джон, звівши очі, побачив синьо-сірі орлині крила.— Наближається зі сходу.
«Коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті,— пригадалося Джону.— Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я».
— Зі сходу? — нахмурилася Гарма.— Блідавці мають бути ззаду нас.
— Зі сходу,— повторив шкуромін.— Щось наближається.
— Чужі? — запитав Джон.
— Чужі не виходять, коли сонце,— похитав головою Манс. Полем бою прогуркотіли колісниці, з обох боків затиснені вершниками, які розмахували кістяними списами. Король забуркотів.— Й куди це в біса вони зібралися? Квене, ану поверни цих дурнів на місце. Хтось приведіть мені коня. Кобилу, не огира. Й обладунки мені теж потрібні,— Манс підозріливо глянув на Стіну. Нагорі, на крижаних парапетах, стояли, збираючи стріли, солом’яні солдати, але більше ніякого руху не було.— Гармо, скликай своїх нальотчиків. Тормунде, пошукай своїх синів: мені потрібні три шереги списників.
— Ага,— кинув Тормунд і пішов геть.
Маленький, схожий на мишу шкуромін, заплющивши очі, мовив:
— Я їх бачу. Рухаються вздовж струмків і звіриними стежками...
— Хто?!
— Люди. Кінні. У криці й у чорному.
— Ворони,— кинув, мов вилаявся, Манс. І повернувся до Джона.— Мої колишні брати гадали мене заскочити без штанів, поки ми тут з тобою перемовляємося?
— Якщо вони і планували атаку, мені вони про це не казали.
Джон не міг повірити. У лорда Джаноса бракувало людей, щоб нападати на дикунський табір. Крім того, це ж не з того боку Стіни, та й брама зачинена й завалена камінням. Лорд Джанос замислив інший підступ, тож це не може бути його роботою.
— Якщо ти знову мені брешеш, ти звідси живий не вийдеш,— застеріг Манс. Вартові принесли йому обладунки і привели коня. По всьому табору туди-сюди бігали люди, хтось шикувався штурмувати Стіну, а хтось сховався в лісі, жінки у запряжених собаками візках їхали на схід, а мамонти дибали на захід. Джон потягнувся за спину й висмикнув Довгопазура — і в цю мить за триста ярдів попереду з-за лісу випірнула ріденька колона розвідників. Були вони в чорних кольчугах, чорних напівшоломах і чорних плащах. Манс, іще не до кінця озброєний, витягнув меча.
— І ти нічого про це не знав, ні? — холодно спитав він у Джона.
Повільно, як мед холодним ранком, розвідники полинули на дикунський табір, продираючись через зарості дроку й купки дерев, через коріння й каміння. Їм назустріч з бойовим кличем полетіли дикуни, розмахуючи дрючками, і бронзовими мечами, і крем’яними сокирами,— сторчголов неслися вчвал на свого давнього ворога. «Крик, удар і гарна хоробра смерть»,— ось як називали брати дикунську манеру воювати.
— Можете не вірити,— мовив Джон до короля-за-Стіною,— але я про цей напад не відав.
Не встиг Манс відповісти, як мимо з тупотом промчала Гарма на чолі тридцяти нальотчиків. Перед нею летів штандарт: мертвий пес, нахромлений на спис, з якого з кожним кроком хляпала кров. Манс дивився, як вона врізається у розвідників.
— Може, ти і правду кажеш,— мовив він.— Бо ці схожі на братів зі Східної варти.
