Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко

— Дурниці, — у його голосі з’явилося звичне здорове роздратування. — Двадцять шосте… Залишилося два дні! Подумати тільки… Де мої чоботи? Де одяг? Де Феліса? Чому вона не приготувала сніданок?

— Сніданок приготував Панса, — все так же після паузи сказала Альдонса. — Твій одяг перед тобою, на стільці…

Він завмер, дивлячись прямо перед собою незрячими очима:

— А де цей лист?! Альдонсо… де?!

Кинувся ворушити одяг. Обшукувати кишені…

— Де лист? Де воно? З грошима?

— Він в Панси, — рівним голосом відгукнулася Альдонса.

— Так? Я хочу довідатися… а хто все-таки замовив… хто заплатив за мене. От чортівня… ну чому мене цікавить така дурниця?! Так мало часу, так багато справ… і от ця дурниця… Я хочу це знати, Альдонсо. Хто хотів звести мене з розуму?

Альдонса мовчала.

Важко перевалюючись з ноги на ногу — ступні були як дерев’яні — він підійшов до вікна і зірвав фіранку.

І, коли очі притерпілися до сонця, що раптово нахлинуло, — побачив нарешті, що Альдонса зовсім не сидить біля ліжка, як йому здалося спочатку, що вона стоїть на колінах, і обличчя її — як віск.

— Що ти… Альдонсо? Чому ти на колінах? Уставай…

Тільки розширені зіниці видали її біль, коли вона спробувала піднятися. Проігнорувала його спробу допомогти, встала сама, рушила до дверей…

Біля дверей ледве не впала. Вхопилася за притолоку. толоку.

* * *

Вона сказала собі: якщо цілу ніч ось так простояти на колінах біля його ліжка — божевілля обмине його; вже через кілька годин нічного неспання в неї, здається, не було ніг. Тільки тупий пульсуючий біль.

Алонсо метався, стогнав крізь зуби і бурмотів нерозбірливо чи то благання, чи то погрози; Альдонса стояла, як уклінний надгробок, готова не сходити з місця і рік, і два, і до смерті.

Потім Алонсо потроху заспокоївся. На тумбочці догоряла свічка, Альдонса бачила, як обличчя чоловіка розгладжується, як забуття переходить у сон. За вікном стихали цикади; прийшов світанок, але штори були щільно запнуті, і тільки тонкі промінчики, повзучи надщербленою підлогою, нагадували Альдонсі про час.

Алонсо поворухнувся.

Розплющив очі.

У першу секунду її вразив безглуздий, як у дитини, погляд; мертвіло, наливалося сивиною волосся у неї на скронях. Довга секунда пітного сморідного жаху…

— Альдонсо? — вимовили його запечені губи.

Жах досі жив у ній. Трясся в кожній жилочці.

— Альдонсо… яке сьогодні число?

Вона заплющила сухі очі:

— Двадцять шосте.

Він посміхнувся. Викапаний хлопчисько, який прокинувся рано-вранці у день своїх іменин:

— У нас мало часу… Уже двадцять шосте… Залишилося два дні… Росинанта підкували? Де Феліса?

Оце й усе, сказала собі Альдонса. Не треба гнівити Бога… Він дійсно піде. Нічого не змінилося… Не треба гнівити. Він здоровий…

— Ховається… Росинанта підкували, Феліса ховається…

— Дурниці… Два дні! Подумати тільки… Де мої чоботи? Де одяг? Де Феліса? Чому вона не приготувала сніданок?

Усе як колись, подумала Альдонса. І посміхнулася — в думці, бо посміхатися по-справжньому було боляче губам.

— Сніданок приготував Панса. Твій одяг перед тобою, на стільці…

Він раптом завмер, ніби прислухаючись:

— А де цей лист?! Альдонсо… де?!

Кинувся трусити одяг. Обшукувати кишені…

— Де лист? Де він? З грошима?

— Він у Панси, — рівним голосом відгукнулася Альдонса.

— Так? Я хочу довідатися… а хто все-таки замовив… хто заплатив за мене. От чортівня… ну чому мене цікавить така дурниця?! Так мало часу, так багато справ… і ось ця дурниця… Я хочу це знати, Альдонсо. Хто хотів звести мене з розуму?

Він вибрався з ліжка і прошкутильгав до вікна. Лишенько, не треба світла, встигла подумати Альдонса.

Ударило сонце. Альдонса сховала обличчя; слід було підвестися з колін, а їй не хотілося вставати при світлі. У присутності чоловіка. Не треба свідків…

— Що ти… Альдонсо? Чому ти на колінах? Уставай…

Злість додала їй сил. Ривок…

Власне, нічого страшного. Головне тепер — утримати рівновагу. Якщо ноги від колін — чужі панчохи, набиті піском…

Біля дверей вона все-таки впала.

* * *

— …Я говорив з цим, котрий Панчити вітчим. Годину тому говорив. По-свойски, — Санчо, посміхаючись, потер правий бік, якому, зізнатися, здорово дісталося від кулаків невгамовного п’яниці. — Вірите, пане мій, пообіцяв мені, собака така, що пасербицю свою більше пальцем не зачепить. Ні в жисть. Ніколи. Язиком хоч що твори, а руки при собі тримай… Так що не хвилюйтеся, з Панчитою все залагоджено, дівчинка гарна, шустра така, ух, очиська! Кажу: підеш за мене заміж? А вона забентежилася, почервоніла, як яблучко… Ех! У нас у селі теж був такий, як нап’ється, давай дружину мотузить… Так дід мій, царство йому небесне, головатий був старигань… Порадив їй позаду під спідницю цеглу прикріпити. То-то, забіяка, усе на стусани був гаразд… Так дав їй стусана, зламав палець на нозі, скульгавів… і все. Любилися як голуб’ята, до старості. Ось так…

Санчо говорив, не замовкаючи, і намагався триматися ближче до дверей. Щоб одразу, як тільки сеньйор Алонсо надумає висловити все, що про зрадливого зброєносця думає — щоб одразу хода, верхи на Сірого і навскач з двору.

Санчо не один раз і не двічі збирався вшитися вкупі з Сірим. І тільки сором поки стримував його — втекти тепер означало остаточно втоптати в болото честь славної родини Панса.

— Що ти під дверима тупцюєш? — запитав нарешті сеньйор Алонсо. — Йди сюди… Сядь.

Санчо занервував:

— У нас у селі ще так кажуть — ви б сіли, щоб підлоги не висіли… Я тут постою, добре?

Алонсо подивився йому в очі.

Погляд був важкий, але нестрашний. Того презирства, якого так побоювався Санчо, тієї відрази, якої він, звичайно ж, був зараз гідний, в очах хазяїна не було.

Підійшов. Намацав сідницею самий край ослону:

— Сеньйоре Алонсо…

— Ти поїдеш із мною, Санчо?

Він роззявив рота:

— Так оце, сеньйоре Алонсо… Хіба ви ще кудись поїдете?

Брови хазяїна, що зімкнулися на переніссі, змусили Санчо шльопнути себе по губах:

— Ні, тобто я… Я не те мав на увазі! Може, ви поїдете… два дні ж залишилося, багато справ… у крамницю, чи до коваля, то я про це запитую. І кажу: а хіба ви поїдете? Тобто поїдете в крамницю чи до коваля, чи…

Зусиллям волі він змусив себе заткнутися.

— Ти поїдеш зі мною, Санчо? — повторив Алонсо.

Санчо зрозумів, що заплутався. Що уклепався в клопіт, не треба було попадатися хазяїну на очі, треба було сховатися, як розумна Феліса…

Алонсо встав — Санчо теж встав і позадкував до дверей; Алонсо рвонув на себе стіл, Санчо в якийсь момент здалося, що