Борва мечів - Джордж Мартін
— Ренлі більше немає. Робара теж. Навіщо марні балачки?
Різкий холод у його голосі налякав Сансу.
— Я… мосьпане, я… я не хотіла вас образити, добрий лицарю.
— Ви не завдали мені жодної образи, панно Сансо, — відповів пан Лорас, але з голосу його зникло тепло, і руки її він більше не торкався. Зміїстими сходами вони підіймалися у глибокій тиші.
«З якого дива я згадала про пана Робара?» — подумала Санса. — «Тільки все зіпсувала. Тепер він на мене гнівається.» Вона спробувала вигадати щось таке, щоб повернути прихильність лицаря, та на думку спадали якісь недолугі дурниці. «Краще мовчи, бо зробиш гірше» — наказала вона собі.
Князь Мейс Тирел разом з усім почтом розташувався позаду королівського септу в довгій будівлі під черепицею, яку звали Дівосхроном, відколи король Баелор Блаженний замкнув там своїх сестер, аби не спокушатися плотськими бажаннями від споглядання їхньої краси. Коло високих різьблених дверей стояли двоє охоронців у визолочених шоломцях, зелених киреях з облямівкою золотого єдвабу, з нашитими на грудях трояндами Вирію. Обоє на зріст сягали цілого сажня, мали могутні плечі, вузькі стани, дужі м’язи на руках та грудях. Коли Санса наблизилася і побачила їхні обличчя, то не змогла розрізнити одного від іншого: ті самі тверді щелепи, ті самі сині очі, ті самі густі руді вуса.
— Хто це такі? — запитала вона пана Лораса, на мить забувши про своє збентеження.
— Особиста варта при нашій бабусі, — відповів лицар. — Їхня мати назвала їх Ериком та Ариком, але пані бабуся розрізнити одного від іншого не можуть, і тому кличуть «Лівиком» та «Правиком».
Лівик та Правик прочинили двері, з них виникла Маргерія Тирел і пурхнула донизу коротким прогоном сходів, щоб зустріти гостей.
— Панно Сансо! — вигукнула вона. — Чудово, що ви прийшли! Вітаю вас і ласкаво прошу.
Санса стала на коліна біля ніг своєї майбутньої королеви.
— Ваша милість роблять мені велику честь.
— Благаю, підведіться! Лорасе, допоможи панні Сансі стати на ноги. Можна кликати вас на «ти» і Сансою? А ви теж кличте мене на «ти» і Маргерією!
— Дякую за ласку.
Пан Лорас допоміг їй підвестися на рівні. Маргерія відпустила його, подякувавши сестринським поцілунком, а Сансу палко вхопила за руку.
— Ну ж бо, ходімо! На нас чекають пані бабуся. А вони в нас не найтерплячіші між вельможних пань!
У комині тріщав вогонь, підлогу встеляв запашний очерет. Навколо довгого столу сиділо з тузінь жіноцтва.
Санса упізнала тільки високу, статечну, повну гідності дружину князя Тирела — пані Алерію, з довгою сріблястою косою, схопленою самоцвітними кільцями. Інших назвала Маргерія. Троє її сестер у перших — Мегга, Алла та Елінора — були приблизно Сансиних літ. Повновида пані Янна була рідною сестрою князеві Тирелу, заміжньою за одним із зеленояблучних Фосовеїв; витончена, ясноглаза пані Леонета у дівоцтві теж була Фосовей, доки не стала дружиною пана Гарлана. Септа Ністеріка мала негарне, поцятковане віспою обличчя, проте здалася Сансі жвавою і доброзичливою. Бліда й вишукана пані Милобрід виношувала дитину, а панна Булвер сама ще була дитиною, не старшою за вісім років. Санса здивувалася, почувши, як неквапливу чорнооку красуню, пані Добромир, кличуть просто «мирійкою» — хоча вона справді походила за народженням із Вільного Міста Миру. Але скоро зрозуміла, що недочула: насправді «Мерійкою» прозивалася завзята пухкенька Мередита Журав.
Наостанок Маргерія привела Сансу перед очі старої, сивої, зів’ялої, вкритої зморшками жінки, яка скидалася на іграшкову ляльку, але сиділа на чолі столу.
— Маю честь, Сансо, зазнайомити тебе з моєю бабусею, пані Оленою, вдовицею за покійним Лютором Тирелом, князем Вирію, світлої та втішної пам’яті для кожного з нас.
Стара пахкотіла трояндовою водою. «Та вона ж геть крихітна, що в ній такого колючого?» На грізну Колючу Королеву старенька аж ніяк не скидалася.
— Поцілуй-но мене, дитино, — наказала пані Олена, смикнувши Сансин зап’ясток м’якою плямистою долонею. — Дякую, що шляхетно погодилася повечеряти зі мною та моїми дурними квочками.
Санса покірно поцілувала стару в щоку.
— Ви дуже добрі до мене, ласкава пані.
— Я знала твого дідуся, князя Рікарда, хоча й не дуже добре.
— Пан князь загинули, коли я ще не народилася.
— Мені про те відомо, дитино. Кажуть, твій дід Таллі теж надумав помирати. Тобі ж казали про князя Гостера? А ще й не надто старий — я, приміром, старша за нього. Та ніч зрештою приходить до всіх, до декого ж — навіть зарано. Ти маєш знати про такі речі більше за інших, бідна дитино. Мені відомо, яку чару горя ти випила в цьому місті. Ми співчуваємо твоїм втратам.
Санса зиркнула на Маргерію.
— А мені сумно було почути про смерть князя Ренлі, ваша милосте. То був відважний та гідний лицар.
— Дякую за добрість, — відповіла Маргерія.
Але її бабуся презирливо пирхнула.
— Еге ж! Такий відважний, чарівний та чисто вимитий. Умів одягатися, всміхатися, купатися у запашних водах. А відтак вирішив, що згодиться і на престолі сидіти. Баратеони завжди забирають собі в голову всякі дурниці. Треба гадати, то їм у голову таргарієнівська крівця вдаряє.
Вона знову пирхнула.
— Мене теж колись трохи не віддали за одного Таргарієна. Та він у мене швидко облизня спіймав.
— Ренлі був відважний та добрий, пані бабусю, — мовила Маргерія. — Пан батько любили його. А також і Лорас.
— Лорас іще шмаркач, — ущипливо відповіла пані Олена. — Тільки те і знає, що збивати людей з коней довгим дрючком. Але мудрості від того нажив небагацько. Що до твого батька, то було б мені вродитися селючкою з макогоном — хоч ним би, може, заколотила йому в твердолобу макітру трохи розуму!
— Матінко, — докірливо мовила пані Алерія.
— Ану мовчи, Алеріє! Не смій мені докоряти, ще й величати «матінкою»! Не пригадую, щоб ти в мене між ніг випадала. Я завинила перед людьми не тобою, а твоїм чоловіком — його бовдурською вельможністю князем на Вирії.
— Пані бабусю, — зауважила Маргерія, — що ви таке кажете? Що про нас подумає Санса?
— Може, подумає, що хтось тут має краплю здорового глузду. Принаймні одна з усіх. — Стара обернулася до Санси. — А я ж його попереджала. Казала, що це зрада. Що Роберт мав двох братів, а Ренлі має старшого. Як він сміє зазіхати на те
