Чорнильна кров - Корнелія Функе
«Поглянь-но, і хто б казав, Феноліо? — розмірковував він. — Ти щось пишеш, а воно відбувається! І навіть без читця…»
Та Здоровань зіпсував йому настрій.
— Якщо чесно, Чорнильний ткачу, мені не до тостів, — буркнув він. — Кажуть, Змієголов наразі платить дзвінким сріблом за язик кожного шпільмана, котрий співає про нього глузливих пісень. Він ніби вже має цілу колекцію.
— Язик? — Феноліо мимоволі намацав свого язика. — Невже й мої пісні підпадають під такі?
Ніхто не відповів. Чоловіки мовчали. Із шатра позаду них долинав жіночий спів — колискова, така спокійна й чарівна, ніби походила зовсім з іншого світу, зі світу, про який можна було лише мріяти.
— Я раз у раз повторюю моїм підданим: не наближайтеся до Сутінкового замку! — Принц підніс до ведмежої пащі шматок м'яса, з якого скрапував жир, витер ножа об штани й засунув його назад за пасок. — Кажу їм, що ми для Змієголова — воронячий корм, падаль! Та відтоді, як Тлустий князь замість розваг надає перевагу сльозам, усі вони з порожніми кишенями та шлунками. Що, звісно, жене їх на інший бік хащі. Там чимало багатих торгівців.
Хай йому грець! Феноліо розтирав хворі коліна. Куди подівся його гарний настрій? Розвіявся, як аромат розтоптаної квітки. Він зажурено ковтнув медового вина. Знову до нього підійшли діти, зажадавши оповідки, — та Феноліо відправив їх геть. Йому ніщо не йшло на думку, коли він мав кепський настрій.
— Ось що, — мовив Принц. — Здоровань сьогодні у хащі натрапив на дівчинку та хлопчика. Вони розповіли дивну історію: нібито Баста, Каприкорнів зарізяка, повернувся чи ось-ось з'явиться, а вони тут, щоб застерегти мого давнього друга — Вогнерукого. Ти вже, звісно, чув про нього?
— Е-е-е… — Феноліо з несподіванки поперхнувся вином. — Вогнерукий? Так, звісно, вогнедув.
— Найліпший з усіх, які лиш були. — Принц спрямував блискавичний погляд на Ворона, та той саме показував цирульнику запаленого зуба. — Його вважали мертвим, — тихо вів далі Принц. — Понад десять років від нього не було ні слуху ні духу. Тисячі історій оповідають про те, як і де він помер, на щастя, здається, все це вигадки. Але дівчинка й хлопчик шукають не лише Вогнерукого. Дівчинка запитувала також про старого поета з обличчям черепахи. Часом не про тебе?
Феноліо не підібрав потрібних слів у відповідь. Принц узяв його за руку й допоміг підвестись.
— Ходімо зі мною! — сказав він, а позаду них ведмідь, рохкаючи, звівся на лапи. — Обоє дітей мало не померли з голоду, щось розповідали про те, як були у непрохідній хащі. Жінки їх саме годують.
Дівчинка й хлопчик… Вогнерукий… Думки Феноліо переверталися в голові, та, на жаль, після двох кухлів вина він геть сп'янів.
Під липою на межі табору, на траві, сиділо кільканадцятеро дітлахів. Дві жінки розливали їм суп. Діти жадібно сьорбали рідкий бульйон з дерев'яних мисок, які їм ткнули у замащені руки.
— Поглянь-но, скількох вони знову поназбирали! — прошепотів Принц до Феноліо. — Ми ще всі помремо з голоду через чуйність наших жінок.
Феноліо лише кивнув, розглядаючи худорляві обличчя. Він знав, як часто Принц сам підбирав голодних дітей. Якщо вони виявлялися хоч трохи здібними до жонглювання, стояння на голові чи виконання інших трюків, які б викликали у людей усмішку на обличчі та витягували кілька монет із їхніх кишень, то строкатий люд приймав їх до себе, вони кочували з ним від базару до базару, з місця на місце.
— Ось вони. — Принц показав на обидві голівки, що надто низько схилилися над мисками. Дівчинка підвела голову, коли Феноліо підійшов до неї, неначе він покликав її на ім'я. Вона здивовано подивилась на нього — і впустила ложку.
Меґі!
Феноліо так розгублено відповів на її погляд, що вона аж усміхнулася. Так, це вона. Він досить добре пам'ятав її усмішку, хоча й тоді, у Каприкорновому будинку, вона не часто мала нагоду всміхатись.
Вона умить підхопилася з місця, протислася крізь юрбу дітей і кинулась йому на шию.
— Ой, а я знала, що ти ще тут! — випалила вона крізь сміх і сльози. — Але навіщо тобі в оповідці вовки? Та ще нічні жахи й червоноголовці. Вони поціляли у Фарида камінням і впивалися пазурами нам в обличчя. На щастя, Фарид устиг розкласти вогонь, але…
Феноліо розкрив було рота — і безпорадно стулив його знову. Тисяча запитань промайнула в його голові Як вона сюди потрапила? Що сталося з Вогнеруким? Де її батько? І що було з Каприкорном? Чи він мертвий? Чи спрацював їхній план? Якщо так, чому ж тоді Баста ще живий? Запитання заглушували одне одного, як дзижчання комах, утім жодного з них Феноліо не наважився поставити під прицілом Чорного Принца, що стояв поруч.
— Я бачу, ти з ними знайомий, — зауважив він.
Феноліо лише кивнув. Звідки він знав хлопчика, що сидів біля Меґі? Чи не у Вогнерукого він міг його бачити того пам'ятного дня, коли вперше зіткнувся з одним зі своїх створінь лице в лице?
— Е-е-е, це… мої родичі, — пролепетав він. Яка жалюгідна брехня, а ще оповідач власних історій!
У Принцових очах промайнуло глузування.
— Родичі, значить… так-так. Мушу визнати, що вони на тебе не схожі.
Меґі забрала руки з шиї Феноліо й поглянула на Принца.
— Меґі, дозволь представити, — сказав Феноліо. — Чорний Принц.
Принц вклонився перед нею з усмішкою.
— Чорний Принц! Так. — Меґі мало не святобливо повторила його ім'я. — А це його ведмідь! Фариде, ходи-но сюди. Поглянь!
Фарид, ну звісно. Тепер Феноліо пригадав. Меґі часто про нього розповідала. Хлопчик устав, але спершу квапливо досьорбав залишки супу. Він став позаду Меґі, на безпечній відстані від ведмедя.
— Вона хотіла піти зі мною, і все! — сказав він, витираючи вимащені жиром вуста. — Правда! Я не хотів її брати сюди, але вона вперта, як верблюд.
У відповідь Меґі, схоже, хотіла сказати щось нелюб'язне, та Феноліо обійняв її за плечі.
— Мій любий хлопче, — сказав він, — ти навіть не уявляєш, як я тішуся, що Меґі тут! Напевно, вона — єдине, чого мені бракувало в цьому світі для повного щастя!
Він квапливо попрощався з Принцом і потягнув Меґі й Фарида за собою.
— Ходімо! — шепотів він, протискуючись з ними крізь шатра. — Ми маємо чимало чого обговорити, надзвичайно багато. Та краще розмовляти в моїй комірчині, подалі від сторонніх вух. Уже й
