Танок драконів - Джордж Мартін

Серсі міряла кроками камеру, невгамовна, як леви в клітках, які в її дитинстві жили під Кичерою Кастерлі — спадок з часів її дідуся. Вони з Джеймі підбурювали одне одного залізти в клітку, й одного разу Серсі набралася мужності та, пропхавши між штабами руку, торкнулася одного великого пісочного звіра. Вона завжди була сміливішою за брата. Лев, обернувшись, утупився в неї величезними золотими очима. А тоді лизнув їй пальці. Язик у нього був шорсткий, як тертушка, але вона не хотіла забирати руку, поки Джеймі не відтягнув її від клітки, схопивши за плечі. «Твоя черга,— сказала вона йому тоді.— Смикни його за гриву — чи злякався?»

«Він цього так і не зробив,— подумала вона.— Це мені мав дістатися меч, а не йому».

Босоніж, тремтячи, вона міряла кроками камеру, закутавши плечі в тоненьке покривало. Вона з тривогою чекала на прийдешній день. Увечері все вже буде позаду. «Коротка прогулянка — і я вдома, знову з Томеном, у своїх покоях у Мейгоровій тверджі». Дядько сказав, тільки так можна врятуватися. Та чи справді? Серсі не довіряла дядькові, так само як і цьому верховному септонові. «Ще можу відмовитися. Наполягти на своїй невинуватості й ризикнути піти на суд».

Але вона не могла дозволити Вірі її судити, як та збирається судити Марджері Тайрел. У маленької ружі, може, все і вийде, але у Серсі небагато друзів серед септ і горобців у оточенні верховного септона. Єдина її надія — суд через двобій, але для цього їй потрібен заступник.

«Якби ж то Джеймі не втратив руку...»

Але цей шлях веде в нікуди. У Джеймі більше немає робочої руки, і його самого немає — він зник десь у приріччі з жінкою на ім’я Брієнна. Королеві треба або шукати іншого заступника, або перетерпіти сьогодні й покласти край своїм мукам. Вороги звинувачують її у державній зраді. А їй, хай чого це їй коштуватиме, потрібно повернутися до Томена. «Він мене любить. Він не відштовхне рідну матір. Джоф був упертий і непередбачуваний, але Томен — добрий хлопчик, добрий король. Він робитиме все, що йому скажуть». Якщо вона залишиться тут, вона приречена, а єдина можливість повернутися в Червону фортецю — пройти по вулицях. Верховний горобець був невмолимий, а сер Кеван відмовився і пальцем кивнути проти нього.

— Нічого зі мною не станеться,— сказала собі Серсі, коли у вікно зазирнуло перше світло.— Постраждає тільки моя гордість.

Слова аж задзвеніли у вухах. «Може, Джеймі ще приїде». Вона уявила, як він скаче у ранковому тумані, і його золоті обладунки сяють у світлі ранішнього сонця. «Джеймі, якщо ти бодай колись мене кохав...»

Коли по неї прийшли тюремниці, їх очолювали септа Юнелла, септа Моель і септа Сколера. З ними було чотири послушниці та дві німотні сестри. Побачивши німотних сестер у їхніх сірих мантіях, королева раптом перелякалася. «Чого вони прийшли? Я помру?» Німотні сестри дбають про мерців.

— Верховний септон пообіцяв, що зі мною нічого не станеться.

— І не станеться,— сказала септа Юнелла й жестом покликала послушниць. Вони принесли лужне мило, миску теплої води, ножиці й довге лезо до гоління. Від одного погляду на крицю королева здригнулася. «Вони збираються мене поголити. Ще трішки приниження, ще одна родзинка в мою кашу». Вона не проситиметься — не подарує їм такого задоволення. «Я — Серсі з дому Ланістерів, левиця з Кичери, законна королева Сімох Королівств, донька Тайвіна Ланістера. А волосся відросте назад».

— Починайте,— сказала вона.

Старша з німотних сестер узяла ножиці. Стриже вона, без сумніву, вправно: її орден обмиває тіла загиблої шляхти, перш ніж повернути їх родичам, а сюди входить і підрізання бороди й волосся. Спочатку жінка обскубала Серсі голову. Королева сиділа непорушно, мов кам’яна статуя, а ножиці тільки й цокали. На підлогу впали пасма золотого волосся. Тут, у камері, вона не могла добре про нього дбати, але навіть заплутані й немиті, коси блищали, коли на них падало сонце. «Моя корона,— подумала королева.— У мене забрали одну мою корону, а тепер забирають і другу». Коли локони й кучері всі вже валялися під ногами, одна з послушниць намилила їй голову, і німотна сестра поголила її начисто.

Серсі сподівалася, що це вже все, але ж ні.

— Зніміть сукню, ваша світлосте,— наказала септа Юнелла.

— Тут? — не зрозуміла королева.— Навіщо?

— Волосся треба обстригти всюди.

«Обстрижуть, як вівцю»,— подумала вона. Стягнувши сукню через голову, вона кинула її на підлогу.

— Робіть що хочете.

Знову мило, знову тепла вода, знову лезо. Спочатку зняли волосся в неї попід пахвами, потім на ногах, а наостанок — м’який золотий пушок між ногами. Коли німотна сестра залізла їй між ноги з лезом, Серсі пригадала всі ті рази, коли отак перед нею навколішках стояв Джеймі, цілуючи її між стегнами, змушуючи спливати соком. Його цілунки завжди були теплі. Лезо виявилося крижаним.

Коли справа була зроблена, королева лишилася голою й беззахисною, якою тільки може бути жінка. «Ані волосини, щоб за нею заховатися». З вуст її зірвався короткий смішок, похмурий і гіркий.

— Вашій світлості весело? — поцікавилася септа Сколера.

— Ні, септо,— відповіла Серсі. «Але одного дня я накажу вирвати тобі язика розжареними кліщами, й оце точно буде весело».

Одна з послушниць принесла їй рясу — м’яку білу септину рясу, щоб поки вона спускатиметься сходами й перетинатиме септ, ніхто з вірян не мусив споглядати її наготу. «Семеро спасіть, які лицеміри!»

— Мені дозволять одягнути сандалії? — запитала Серсі.— Булиці брудні.

— Не такі брудні, як ваші гріхи,— мовила септа Моель.— Його святість наказав вести вас такою, якою вас створили боги. Були у вас на ногах сандалії, коли ви з’явилися з материного лона?

— Ні, септо,— змушена була сказати королева.

— Тоді ви самі знаєте відповідь.

Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсі щільніше загорнулася в рясу, радіючи її теплу, й мовила:

— Ходімо.

На іншому кінці міста на неї чекав син. Що раніше вона вийде звідси, то раніше побачить його.

Серсі Ланістер почала спуск, і шорстке каміння сходів шкрябало їй підошви. У Великий септ Бейлора вона приїхала у паланкіні, як справжня королева. Залишала його вона лиса й боса. «Зате я його нарешті залишаю. Це єдине