Танок драконів - Джордж Мартін

А Серсі не спинялася. «Я сліпа і глуха, а це хробаки»,— казала вона собі.

— Ганьба, ганьба,— виспівували септи.

— Каштани, гарячі смажені каштани,— кричав вуличний торгівець.

— Королева Піхва,— урочисто промовив якийсь п’яниця з балкона, піднімаючи за неї кубок у глузливому тості.— За королівські цицьки!

«Словеса — це суховій,— думала Серсі.— Слова мені не зашкодять».

На півдорозі з Вісеніїного пагорба королева вперше впала, послизнувшись на чомусь, що дуже нагадувало лайно. Коли септа Юнелла підняла її, коліно в Серсі було обдерте до крові. У юрмі прокотився нестройний смішок, а якийсь чоловік запропонував поцілувати подряпину, щоб швидше загоїлася. Серсі озирнулася. Й досі було видно велику баню й сім кришталевих веж Великого септу Бейлора на верхівці пагорба. «Невже я пройшла так мало?» Що було гірше, у сто разів гірше, це що з очей зникла Червона фортеця.

— Де... Де...

— Ваша світлосте,— підійшов до неї капітан почту. Серсі забула, як його звати.— Не зупиняйтеся. Юрма стає некерованою.

«Так,— подумала вона,— некерованою».

— Я не боюся...

— А треба,— і він, схопивши її за руку, потягнув за собою. Вона пошкандибала з пагорба вниз і вниз, кривлячись від кожного кроку, дозволяючи капітану підтримувати її. «Поряд зі мною мав би бути Джеймі». Він би зараз вихопив свого золотого меча й прорубав дорогу просто в натовпі, вирізаючи очі всім чоловікам, які мали нахабство дивитися на неї.

Бруківка була потріскана й нерівна, слизька й шорстка під її ніжними ніжками. П’ята наступила на щось гостре — на камінчик або черепок. Серсі скрикнула від болю.

— Я просила сандалії,— виплюнула вона в обличчя септи Юнелли.— Могли б дати мені бодай сандалії.

Лицар знову потягнув її за руку, наче якусь служницю. «Він що — забув, хто я така?» Вона — королева Вестеросу, він не має права торкатися її своїми грубими руками.

Ближче до підніжжя пагорба спуск став не такий крутий, а вулиця розширилася. Серсі знову бачила Червону фортецю, яка сяяла кармазином на верхівці Ейгонового пагорба. «Мушу продовжувати йти». Вона вирвала в сера Теодана руку.

— Необов’язково волочити мене, сер.

І покульгала далі, лишаючи на бруківці криваві сліди.

Вона брела через багно й лайно — спливаючи кров’ю, вкрившись сиротами, кульгаючи. Навколо вирували звуки.

— У моєї жінки цицьки кращі,— гаркнув якийсь чоловік. Вилаявся візник, коли бідарі звеліли йому прибрати з дороги фургон.

— Ганьба, ганьба, ганьба на грішницю,— виспівували септи.

— Погляньте на оце,— крикнула повія з вікна борделю, задерши спідницю до чоловіків унизу,— навіть тут не побувало стільки прутнів, як у неї.

Дзвоники калатали, калатали, калатали.

— Не може бути, що це королева,— сказав якийсь хлопчик,— вона обвисла, як моя мамця.

«Це моя покара,— казала собі Серсі.— Я дуже нагрішила, і це моя спокута. Скоро все закінчиться, все буде позаду, і я зможу все забути».

Серсі почали ввижатися знайомі обличчя. Лисань з пишними бакенбардами нахмурився з вікна точно як батько, і якусь мить його схожість із лордом Тайвіном була така разюча, що королева спіткнулася. Під фонтаном сиділа дівчина, вся облита бризками, й витріщалася на неї очима Мелари Гезерспун, у яких читалося звинувачення. Серсі побачила Неда Старка, а поряд з ним — маленьку Сансу з золотисто-каштановим волоссям і кудлатим сірим псом, подібним до вовка. Кожен малюк, який протискувався в натовпі, нагадував брата Тиріона, що глузував з королеви, як Тиріон глузував по смерті Джофрі. А ось і Джоф, її синочок, її первісток, її ясний красунчик із золотими кучерями й милою усмішкою; у нього були такі гарні вуста, у нього...

І тут вона впала вдруге.

Коли її поставили на ноги, вона тремтіла, як листок.

— Будь ласка,— промовила вона.— Мати, змилуйся! Я ж покаялася.

— Покаялися,— сказала септа Моель.— І це — ваша спокута.

— Вже недалеко,— мовила септа Юнелла.— Бачите? — вказала вона.— Нагору — і все.

«Нагору. І все». Щира правда. Вони вже підійшли до підніжжя Ейгонового пагорба, й над ними виднівся замок.

— Повія! — крикнув хтось.

— Братова підстилка! — докинув інший голос.

— Потвора.

— Не хочете відсмоктати, ваша світлосте? — чоловік у фартусі різника, вишкірившись, витягнув зі штанів прутня. Але то було байдуже. Вона майже вдома.

Серсі почала підйом.

Тут кпини і крики були ще грубіші. Хода рушила не через Блошине Дно, тож його мешканці з’юрмилися біля підніжжя Ейгонового пагорба, щоб подивитися виставу. Обличчя, які визирали з-за щитів і списів бідарів, здавалися перекривленими, химерними, жахливими. Під ногами бігали свині й голі діти, в натовпі шастали, як таргани, каліки-жебраки й гаманники. Королева побачила чоловіків із загостреними зубами; старих гаргар із зобами завбільшки з голову; повію з велетенською смугастою змією, яка обкрутилася їй навколо грудей і плечей; чоловіка з відкритими виразками на щоках і чолі, з яких сочився сірий гній. Вони щирили зуби, облизували губи й улюлюкали, коли вона проходила повз, засапавшись на підйомі. Хтось викрикував непристойні пропозиції, а хтось — образи. «Словеса — це суховій,— подумала вона,— слова мені не зашкодять. Я прегарна, я — найвродливіша жінка в цілому Вестеросі, так каже Джеймі, а Джеймі не бреше. Навіть Роберт — Роберт, який ніколи мене не кохав, бачив, що я вродлива, й жадав мене».

Але вона не почувалася вродливою. Вона почувалася старою, використаною, брудною, потворною. На животі після дітей лишилися розтяжки, а груди були вже не такі пругкі, як замолоду. Коли їх не підтримувала сукня, вони обвисли. «Не слід було мені на це погоджуватися. Я ж була їхньою королевою, а тепер вони все бачили, все бачили, все бачили. Не можна було дозволяти їм це бачити». У шатах і короні вона була королевою. Гола, закривавлена, кульгава, вона стала просто жінкою, яка не відрізняється від їхніх жінок: більше нагадує їхніх матусь, ніж юних доньок. «Що я накоїла?»

В очах пекло, затуманюючи зір. Але вона не може плакати, не буде плакати — хробаки не побачать, як вона ридає. Серсі потерла очі долонями. Від пориву холодного вітру вона жахливо затремтіла.

І раптом перед нею з’явилася стара гаргара з обвислими цицьками й бородавчастою зеленкуватою шкірою — стояла в натовпі, шкірячись разом з усіма, а в її каправих жовтих очах світилася злість. «Королевою