Танок драконів - Джордж Мартін
— Принеси обличчя,— сказав добрий чоловік. Приблуда нічого не відповіла, але дівчинка почула, як її капці зашурхотіли по кам’яній підлозі. До дівчинки добрий чоловік мовив: — Випий,— вручаючи їй кухлик. Вона одразу випила. Смак був кислий, наче вона лимон укусила. Тисячу років тому вона знала одну дівчинку, яка дуже любила лимонні тістечка. «Ні, то була не я, то була Арія».
— Лицедії змінюють обличчя гримом,— казав добрий чоловік,— а чаклуни — чарами, сплітаючи світло, тінь і бажання, щоб створити ілюзію, яка обдурить око. Цього мистецтва ти також навчишся, але те, що ми робимо тут, набагато складніше. Розумні люди бачать під гримом справжнє лице, а перед гострим оком розвіюються чари, однак обличчя, яке ти зараз одягнеш, буде таке саме справжнє і цілісне, як і те, з яким ти народилася. Не розплющуй очей.
Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.
— Не ворушися. Відчуття буде дивне. Може в голові запаморочитися, але тільки не ворушися.
Ривок — і тихе шелестіння нового обличчя, яке натягувалося на її старе. Шкіра, суха й жорстка, шкрябнула по чолу, але, просякаючи кров’ю, м’якшала й робилася піддатливою. Щоки потепліли, зарум’янилися. Дівчинка відчула, як у грудях тріпоче серце, й довгу мить не могла дихнути. Шию їй стиснули долоні, тверді як камінь, душачи. Її власні руки зметнулися вгору, хотіли вчепитися в долоні кривдника, але там нікого не було. Її переповнило жахливе відчуття переляку, а відтак почувся шум — застрашливий хрускіт, а за ним — сліпучий біль. Перед очима затанцювало обличчя — круглощоке, бородате, брутальне, з люто викривленими губами. Почувся голос жерця:
— Дихай, дитино. Видихни переляк. Віджени тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!
Дівчинка глибоко уривчасто вдихнула — і збагнула, що так і є. Ніхто її не душив, ніхто її не бив. І все одно, коли вона підносила до обличчя руку, та тремтіла. Від дотику пальців обсипалися пластівці засохлої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнула очей, провела пучками по щелепі.
— Моє обличчя не змінилося.
— Справді? Ти впевнена?
Та чи була вона впевнена? Вона не відчула переміни, але, мабуть, це й неможливо відчути. Вона провела рукою по обличчю, згори вниз, як колись у неї на очах провів Джакен Г’ґар у Гаренхолі. Коли він так зробив, усе його лице замерехтіло і змінилося. Коли ж вона так зробила, нічого не відбулося.
— Відчуття, наче воно таке саме.
— Для тебе,— сказав жрець.— Але вигляд воно має зовсім інший.
— Для чужих очей у тебе зламані щелепа й ніс,— сказала приблуда.— Один бік твого обличчя вчавлений, бо тріснула вилиця, а половини зубів бракує.
Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла ані дірок, ані зламаних зубів. «Чари,— подумала вона.— У мене нове обличчя. Потворне розтрощене обличчя».
— Деякий час тобі, можливо, снитимуться погані сни,— попередив добрий чоловік.— Батько бив її так часто й так жорстоко, що вона, коли з’явилася у нас, так і не змогла до кінця позбутися страху і болю.
— Ви його вбили?
— Вона просила дар для себе, а не для батька.
«Треба було його вбити».
Добрий чоловік, певно, прочитав її думки.
— Зрештою і до нього прийшла смерть, як це трапляється з усіма людьми. Повинна вона завтра прийти і до одного чоловіка,— він підняв ліхтар.— Тут більше нема чого робити.
«На сьогодні». Коли дівчинка рушила назад до сходів, здавалося, її проводжають порожні очниці облич на стінах. Якоїсь миті їй здалося, що в них ворушаться вуста, нашіптуючи одне одному солодкі й темні таємниці такими тихими слова, що їх неможливо було розчути.
Уночі сон усе не йшов. Кутаючись у покривало, дівчинка крутилася й вертілася в холодній темній кімнаті, але хай куди вона оберталася, всюди бачила обличчя. «Вони не мають очей, але бачать мене». Вона угледіла на стіні лице власного батька. Поряд висіло обличчя її леді-матері, а під ними — рядком — усіх трьох братів. «Ні. То була зовсім інша дівчинка. А я — ніхто, єдині мої брати вбираються в чорно-білі мантії». Але там був чомусь і співець у чорному, і малий конюший, якого вона заколола Голкою, і прищавий зброєносець із заїзду на роздоріжжі, а отам — гвардієць, якому вона перерізала горлянку, щоб вирватися з Гаренхолу. Висів на стіні й Лоскотун, і в його порожніх чорних очницях плескалася злоба. Побачивши його, дівчинка відчула в руці кинджал, яким знову, знову і знову штрикала його у спину.
Коли ж нарешті у Браавос прийшов день, він був сірий, похмурий, хмарний. Дівчинка сподівалася на туман, але боги проігнорували її молитви, як це часто трапляється. Повітря було чисте й холодне, а вітер люто кусався. «Гарний день для смерті»,— подумала дівчинка. Несамохіть зринула звична молитва: «Сер Грегор, Дансен, Раф Солоденький. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі». Вона вимовляла імена беззвучно. У Чорно-білому палаці ніколи не знаєш, хто тебе може підслухати.
У підвалах було повно старого одягу, який знімали з тих, хто прийшов у Чорно-білий палац напитися спокою з храмового басейну. Тут можна було знайти все — від жебрацького лахміття до шовків і оксамитів. «Потворна дівчинка має й одягнутися потворно»,— вирішила вона й обрала брудний коричневий плащ, обтріпаний на подолі, цвілу зелену сорочку, що смерділа рибою, і важкі чоботи. Останнім вона сховала свій складаний ножик.
Квапитися не було куди, тож у Фіолетову бухту вона вирішила піти в обхід. Перейшла через міст на острів Богів. Тут, серед храмів, Кет з каналів торгувала серцівками й мідіями, коли Браскова донька Талея лежала в ліжку через місячне. Дівчинці подумалося, що вона може зустріти Талею, яка торгуватиме, скажімо, перед Мурашником, де повно маленьких сумних гробниць забутих божків, але ні, це безглуздо. Сьогодні надто холодно, та й Талея не любить прокидатися так рано. Статуя біля гробниці Плачущої Пані Ліса ронила срібні сльози. У Саду Геленейському стояло позолочене дерево сто футів заввишки, з кованим срібним листям. За вітражними шибками у дерев’яних палатах Царя злагоди поблискувало світло смолоскипів, осяюючи півсотні різних метеликів яскравих кольорів.
Одного разу, пригадалося дівчинці, з нею пішла
