Танок драконів - Джордж Мартін
— Не можна обізвати Віктаріона Грейджоя дурнем і залишитися жити, щоб потім цим похвалятися.
Коли він розтиснув пальці, обм’якле тіло гримнулося на палубу. Лонгвотер Пайк і Том Тайдвуд перекинули його через леєр — ще одну офіру затонулому богові.
— Ваш затонулий бог — справжній біс,— потім сказав чорний жрець Мокоро.— Він просто раб Чужого — чорного бога, чиє ім’я не можна вимовляти.
— Ти обережніше, жерче,— застеріг його Віктаріон.— На борту в нас є чимало побожних моряків, які за таке блюзнірство тобі язика вирвуть. Твій червоний бог отримає належне, присягаюся. Моє слово залізне. Запитай моїх людей.
Чорний жрець уклонився.
— Нема потреби. Цар світла показав мені, чого ти вартий, капітане. Щовечора в полум’ї я бачу відблиски слави, яка на тебе очікує.
Ці слова страшенно потішили Віктаріона Грейджоя, і він увечері так і сказав смаглявці.
— Видатною людиною був мій брат Балон,— мовив він,— але я зроблю те, що не вдалося навіть йому. Залізні острови знову звільняться, а давній звичай повернеться. Навіть Дагон не зміг цього зробити.
Минуло майже сто років відтоді, як зі Скелястого престолу правив Дагон Грейджой, але залізнородні й досі переказують легенди про його нальоти й битви. У Дагонові часи на Залізному троні сидів слабкий король, сльозливими очима задивляючись за вузьке море, де змовлялися влаштувати заколот байстрюки й вигнанці. Отож лорд Дагон відплив з Пайку, щоб повернути собі Призахідне море.
— Він загнав лева в його лігво й зав’язав вузлом хвоста деривовку, але навіть Дагон не зміг побороти драконів. А я зроблю королеву драконів своєю. Вона розділить зі мною постіль і народить мені багато дужих синів.
Того вечора Залізний флот уже налічував шістдесят кораблів.
На північ від Яросу почало з’являтися дедалі більше химерних вітрил. Флот уже був зовсім близько від Юнкая, а узбережжя між Жовтим містом і Міріном, без сумніву, запруджене купцями й постачальниками, які раз у раз причалюють і відчалюють, отож Віктаріон відвів Залізний флот глибше в море, звідки не видно суходолу. Але і там траплялися інші судна.
— Не дайте втекти нікому, щоб не попередили ворога,— наказав залізний капітан. Ніхто й не втік.
На зеленому морі під сірим ранковим небом «Скорбота», «Войовнича відданиця» й Віктаріонова власна «Залізна перемога» захопили работоргову галеру з Юнкая у водах на північ від Жовтого міста. У трюмах було двадцять напахчених хлопчиків і вісімдесят дівчат, які призначалися для будинків розпусти в Лісі. Команда й не думала, що небезпека може чигати так близько від дому, тож залізнородні легко заволоділи кораблем. Називалася галера «Охоча дівка».
Работоргівців Віктаріон узяв на мечі, а потім послав своїх людей униз, щоб розкувати гребців.
— Тепер попрацюєте на мене. Гребтимете старанно — і забагатієте.
Дівчат він розподілив між своїх капітанів.
— Лісянці хотіли зробити з вас повій,— сказав він їм,— але ми вас урятували. Тепер ви обслуговуватимете тільки одного чоловіка, а не багатьох. А якщо потішите свого капітана, може, вас візьмуть за соляних дружин, а це дуже почесно.
Напахчених хлопчиків він обв’язав ланцюгами й викинув у море. Вони-бо — протиприродні створіння, і щойно корабель від них звільнився, навіть повітря на ньому очистилося.
Собі Віктаріон забрав сімох найкращих дівчат. Одну — з волоссям червоного золота й ластовинням на цицьках. Одну — поголену з ніг до голови. Одну — карооку шатенку, скромну як мишка. Одну — з такими величезними грудьми, яких Віктаріон у житті не бачив. П’ята була дрібненька, з прямими чорними косами й золотавою шкірою. Очі в неї були бурштинові. Шоста була біла як молоко й мала золоті кільця в пипках і між ногами, а сьома була чорна, як чорнило в каракатиці. Юнкайські работоргівці навчили їх мистецтва сімох стогонів, але Віктаріон захотів їх зовсім не тому. Йому цілком вистачало смаглявки, а в Міріні він отримає королеву. Кому потрібні свічки, коли незабаром зійде сонце.
Галеру він перейменував на «Ридання работоргівців». Разом з нею Залізний флот тепер налічував шістдесят один корабель.
— З кожним захопленим кораблем нам додається сили,— сказав Віктаріон до своїх залізнородних,— але далі буде складніше. Завтра чи позавтра нам, швидше за все, вже зустрінуться бойові кораблі. Ми заходимо у води Міріна, де стоїть ворожий флот. Будуть кораблі з усіх міст Невільничої бухти, кораблі з Толоса, Елірії і Нового Гіса, навіть кораблі з Карта...— Віктаріон навмисно не згадав зелені галери зі Старого Волантиса, які просто зараз пливуть через затоку Зажури.— Работоргівці — слабаки. Самі бачили, як вони кидаються тікати, чули, як вони верещать, коли береш їх на мечі. Кожен з вас вартий двадцятьох з них, бо ми залізні. Пам’ятайте про це, коли ми побачимо перші вітрила работоргівців. Не давайте нікому пощадку й самі його не очікуйте. Навіщо нам пощадок? Ми — залізнородні, нам допомагає двоє богів. Ми захопимо кораблі работоргівців, розіб’ємо їхні надії і затопимо кров’ю їхню бухту.
У відповідь на його слова зірвався гучний крик. Капітан похмуро кивнув, а тоді звелів привести на палубу сімох дівчат, яких він забрав собі: найвродливіших з усіх, що були на «Охочій дівці». Поцілувавши їх по черзі в щоку, він сказав, що їх очікує велика честь, хоча вони й не розуміли його слів. А тоді він наказав відвести їх на рибальський кеч, обрізати кінці й підпалити його.
— Цим дарунком невинності й краси ми пошануємо обох богів,— заявив він, коли Залізний флот пропливав повз охоплений полум’ям кеч.— Най ці дівчата відродяться у світлі, неопоганені хіттю смертних, або ж опустяться в підводні палати затонулого бога, щоб там бенкетувати, танцювати й веселитися, поки не висохнуть моря.
Під кінець, перед тим як море проковтнуло димний кеч, зойки сімох красунь, здалося Віктаріону, перетворилися на радісний спів. І тоді налетів дужий вітер — вітер, який напнув вітрила й поніс флот на північ, тоді на схід, тоді знову на північ — до Міріна з його різнокольоровими пірамідами. «Лечу до тебе на пісенних крилах, Данерис»,— подумав залізний капітан.
Уночі він уперше дістав драконів ріг, який Вороняче Око знайшов на курних руїнах величної Валірії. Чорний, сяйливий і покручений, шість футів завдовжки, він був окутий стрічками червоного золота й темної валірійської криці. «Юронів пекельний ріжок». Віктаріон провів по ньому рукою. Ріг
