Танок драконів - Джордж Мартін

— Було б дуже мило з його боку. Питання нагальне,— мовив банкір, роздивляючись її проникливими темними очима.— Якщо не помиляюся, ви — леді Аша з дому Грейджоїв.

— Я — Аша з дому Грейджоїв, це точно. А от чи леді, то тут думки розділилися.

Браавосянин посміхнувся.

— Ми привезли вам подарунок,— мовив він і махнув людям, які зупинилися позаду нього.— Ми сподівалися застати короля у Вічнозимі. Хурделиця замела і замок. Під його мурами ми наскочили на Морса Амбера, який із загоном зелених хлопчаків очікував на короля. Він передав нам ось що.

«Дівчина і якийсь дідуган»,— подумала Аша, коли перед нею на сніг кинули двох людей. Дівчина, навіть кутаючись у шубу, шалено тремтіла. Якби не така налякана, вона, можна сказати, була гарненька, тільки почорнів відморожений кінчик носа. А дідуган... його б гарним точно ніхто не назвав. Опудала й ті товстіші. Обличчя — обтягнутий шкірою череп, волосся — біле як кістка і брудне. А ще він смердів. Аші було навіть дивитися на нього бридко.

Дідуган звів очі.

— Сестро. Бачиш. На цей раз я тебе впізнав.

Ашине серце на мить затнулося.

— Теон?!

Він вищирив зуби в подобі посмішки. Половини зубів бракувало, а ті, що зосталися, були поламані й потріскані.

— Теон,— повторив він за нею.— Моє ім’я Теон. Важливо знати своє ім’я.

Віктаріон

По чорному морю під срібним місяцем Залізний флот наздоганяв здобич.

Побачили її у вузькій протоці між островом Кедрів і горбатими горами астапорських околиць, як і казав чорний жрець Мокоро. «Гіскарці»,— гукнув з марса вниз Лонгвотер Пайк. Віктаріон Грейджой, стоячи на півбаку, спостерігав, як збільшується, наближаючись, вітрило. Незабаром уже можна було розрізнити, як здіймаються й опускаються весла, а в кільватері буруниться довга біла смуга, поблискуючи у місячному світлі, наче шрам на морській поверхні.

«Це не бойовий корабель,— збагнув Віктаріон.— Купецька галера, величенька». Гарний трофей. Він дав знак капітанам почати переслідування. Треба взяти галеру на абордаж і захопити.

На той час шкіпер галери вже побачив небезпеку. Він змінив курс, звернувши на захід, до острова Кедрів, либонь, у сподіванні сховатися в одному з непомітних гротів або загнати переслідувачів на скелі, яких чимало вздовж північно-східного узбережжя острова. Однак галера була перевантажена, а залізнородним сприяв попутний вітер. «Скорбота» й «Залізна перемога» зайшли навперейми здобичі, а прудкий «Боривітер» і жвавий «Пальцеруб» підлетіли ззаду. Але навіть тоді гіскарський шкіпер не спустив прапора. На той час збоку до здобичі наблизився «Плач», скреготнув по лівому борту, трощачи весла; обидва кораблі опинилися так близько від населених привидами руїн Гозая, що чути було, як на залитих першим світанковим промінням розбитих пірамідах міста галайкають мавпи.

Здобутий трофей називався «Гіскарський світанок», як повідомив шкіпер, коли його в ланцях привели до Віктаріона. Галера була з Нового Гіса й зараз, побувавши в Міріні, поверталася через Юнкай назад. Шкіпер жодної пристойної мови не знав, розмовляв тільки гіскарською — гортанною, яка більше нагадувала гарчання й сичання,— такої огидної мови Віктаріон Грейджой у житті не чув. Мокоро перекладав слова шкіпера на загальну мову Вестеросу. Війна за Мірін закінчилася перемогою, заявляв капітан, королева драконів мертва, а містом зараз править якийсь гіскарець на ім’я, здається, Гіздак.

Віктаріон звелів вирвати його брехливого язика. Данерис Таргарієн не мертва, запевняв його Мокоро: червоний бог Р’глор показав йому обличчя королеви у священному полум’ї. Капітан не міг стерпіти брехні, тож звелів зв’язати гіскарського шкіпера по руках і ногах і викинути за борт як жертву затонулому богові.

— Твій червоний бог отримає належне,— пообіцяв він Мокоро,— але в морях править затонулий бог.

— Нема інших богів, окрім Р’глора й Чужого, чиє ім’я не можна вимовляти.

Жрець-чаклун був одягнений у похмурі чорні кольори, тільки на комірі, манжетах і подолі мантії ледь угадувалося золоте гаптування. На «Залізній перемозі» не знайшлося червоної тканини, але ж не можна було допустити, щоб Мокоро так і ходив у білому від солі лахмітті, в якому Гризун виловив його з моря, тож Віктаріон наказав Томові Тайдвуду пошити йому нову мантію з того, що знайдеться на борту, і для цієї мети навіть пожертвував кілька власних сорочок. Вони були чорно-золоті, адже герб дому Грейджоїв — золотий кракен на чорному полі, й усі корабельні прапори й вітрила були в цих кольорах. Кармазиново-шарлатні ряси червоних жерців незвичні для залізнородних, але Віктаріон сподівався, що як одягнути Мокоро в кольори Грейджоїв, команда прийме його краще.

Даремні сподівання! Вбраний у чорне з ніг до голови, з витатуйованим на обличчі червоно-жовтогарячим полум’ям, жрець видавався ще зловіснішим, ніж доти. Команда сахалася його, коли він з’являвся на палубі, а якщо раптом на когось падала його тінь, люди плювалися. Навіть Гризун, який і виловив жерця з моря, під’юджував Віктаріона віддати його затонулому богові.

Проте Мокоро знав ці чужі береги набагато краще за залізнородних, а ще знав таємниці драконів. «У Воронячого Ока є чаклуни, то чому їх не може бути в мене?» Віктаріонів чорний чародій був могутніший за Юронових трьох разом узятих. Ейрон Мокрочубий би такого не схвалив, але він зі своєю побожністю далеко.

Отож Віктаріон, стиснувши в кулак обгорілу руку, мовив:

— Назва «Гіскарський світанок» для корабля Залізного флоту геть не пасує. І для тебе, чародію, я перейменовую корабель на «Гнів червоного бога».

— Як скаже капітан,— уклонився чародій. І знову кораблів Залізного флоту стало п’ятдесят чотири.

Наступного дня зненацька налетів шквал. Його Мокоро теж передбачив. Коли злива вщухла, недолічилися трьох кораблів. Віктаріон гадки не мав, чи вони пішли на дно, чи сіли на мілину, чи збилися з курсу.

— Вони знають, куди ми пливемо,— мовив він до своєї команди.— Якщо не потонули, то ще наздоженуть нас.

Залізний капітан не мав часу чекати на відсталих. Не тоді, коли його наречена оточена ворогами. «Найчарівнішій жінці на землі негайно потрібен мій топір».

Крім того, Мокоро запевнив його, що ці три кораблі не пропали. Щовечора жрець-чаклун запалював на півбаку «Залізної перемоги» вогнище й починав співучо молитися, кружляючи навколо полум’я. У світлі багаття його чорна шкіра блищала, як полірований онікс, і Віктаріон міг присягнутися, що іноді полум’я, витатуйоване в нього на обличчі, також танцювало, звиваючись і вгинаючись, сплітаючись воєдино і змінюючи колір щоразу, коли жрець обертав голову.

— Чорний жрець накликає на нас бісів,— якось