Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
— Так… Манія ставлення, манія переслідування… Це параноя! Шизофренія! Наступний етап — ви з особи, яку переслідують, перетворитеся в агресора, ви будете дуже, дуже небезпечні для навколишніх… Сеньйоре Алонсо, батечко попереджав мене… вам треба на стаціонар!
— Дон-Кіхот у божевільні, — сказав він з тяжкою посмішкою. — Ні, Самсоне… ти не турбуйся. Божевільний Дон-Кіхот більше не вийде на дорогу. Дон-Кіхот — не безумець, як заведено вважати! Ні, хто завгодно, але тільки не безумець. Я обіцяю тобі… Якщо я відчуватиму… якщо я зрозумію, що це все… я сам себе заспокою. Мені більше нічого втрачати… Як нерозумно — прямо перед двадцять восьмим… Самсоне… Може, ще минеться? Га, Самсоне?
Карраско пішов, закусивши губи і хитаючи головою. На столі залишилася ціла гора уїдливо-яскравих капсул.
* * *
Вона ненавиділа цього самовпевненого молодика. Вона би без розмов викинула його з будинку — але треба було терпіти. Терпіти і посміхатися.
— Так, я помітила. У нього з’явилися деякі дивні відчуття… Але це ще ні про що не говорить!
Збентежена мордочка Карраско вкрилася плівочкою світової скорботи:
— Говорить. Сеньйоро Альдонсе, фахівцю це говорить багато про що. Наш сеньйор Алонсо…
— Він не ваш сеньйор Алонсо! — вона все-таки не стрималася. — Ви вже не перший день стоїте в нього над душею, ви навіюєте йому, що він божевільний! Що він неодмінно збожеволіє! Якщо з ним… якщо не дай Боже з Алонсо станеться… нещастя — вам це так не минеться, Карраско! Земля буде горіти у вас під ногами!
— Сеньйоро Альдонсо, — белькотів молодик. — Я розумію… Таке нещастя на ваші плечі… Але, сеньйоро Альдонсо, весь рід Кіхано несе на собі це прокляття…
— Не меліть дурниць, — сказала вона зарозуміло. — Алонсо здоровий.
Карраско зморщився, начебто збираючись заплакати:
— Я розумію… Ви не можете зізнатися навіть собі… Але будьте мужні, Альдонсо! Ось…
І він витрусив на стіл вміст мішечка, який увесь час м’яв у руках.
Альдонса не відразу зрозуміла, що це. Спершу гидливо придивилася; потім швидко взяла в руки, розгорнула…
Гамівна сорочка з безвільно опущеними рукавами. Довгими, довгими рукавами…
Карраско хотів ще щось сказати, коли Альдонса хльоснула його довгим рукавом — по обличчю:
— Геть.
Він сторопів. Хотів щось сказати…
— Геть з мого дому!
Зляканий тупіт ніг. Був Карраско — немає Карраско.
У пічку. У пічку цю гидоту…
На півдорозі їй стало зле.
Вона не спалила сорочку — заштовхала кудись до купи ганчір’я.
Вона подумала: а що, якщо Карраско має рацію?!
* * *
Він терпів.
Таблетки Карраско так і лежали гіркою — незачеплені. Колись підлітком йому довелося випробувати дію таких ось, у яскравих капсулах, ліків; тепер він боявся цих таблеток. Він вирішив для себе, що поки в нього вистачить сил терпіти — він потерпить, і тільки коли вже стане зовсім несила…
А вранці над головою раптом розгорнулися крила вітряного млина. Заскрипіли, загрожуючи підчепити Алонсо і розмазати його по стіні; він метнувся, намагаючись утекти, але за вікном уже зловтішно вищирялася пика чаклуна Фрестона.
— Йди геть! Геть!!
Його будинок не міг його захистити. Та й не до лиця Лицарю ховатися, ніби жінці, треба зібратися духом і зустріти смерть зі зброєю в руках.
Йшли велетні…
— Що з ним, що з ним, сеньйоро Альдонсо?!
…від їхньої ходи здригався будинок.
І якось одразу виявилося, що Алонсо у вітальні, сидить навкарачки, обхопивши голову руками, що поруч б’ється Альдонса, голос її долітає до нього крізь гуркіт катастрофи:
— Алонсо… Алонсо, глянь на мене! Нічого немає, тільки наш дім, усе на місці, все гаразд, тільки я, тільки Санчо та Феліса… Алонсо, подивися на мене! Тримай мене за руку, я тебе витягну!
Він стис долоню Альдонси так, що, здається, хруснули кістки.
— Я тебе витягну, Алонсо! Не йди від нас! Пропади все пропадом… Усі донкіхоти… прокляті божевільні… проклятий рід… Алонсо, я тебе витягну, ти тільки не випускай руку! Не йди… Алонсо! Алонсо!!!
Він побачив, як повільно й урочисто руйнується його будинок. Як обвалюється стеля. Падають усі до одного портрети, розповзається клаптями гобелен, але замість усміхненого Дон-Кіхота за ним — напіврозкладене, перекошене гримасою обличчя.
— Він іде. Він іде. Він божеволіє. Алонсо… Господи, Алонсо… Худоба! Дон-Кіхоти — вилупки! За що його? За що йому?! Він-то — за що?! Санчо, він іде…
І тоді Санчо Панса закричав.
Цей крик на секунду втримав згасаючу свідомість Алонсо.
— Це я! Це я! Це ми з Фелісою! Це вона ходила за вами, це я звелів їй за вами стежити! Це вона була примарою, вона загорнулася в простирадло… Фелісо, принеси ходулі, швидко! Покажи сеньйору Алонсо свої ходулі! Покажи йому! Ну! Алонсо, це я тебе зрадив, я! Мене підкупили! Коли я тільки прийшов у цирюльню найпершого дня! Мені всунули до кишені записку! Там були гроші, багато! Там… ось ця записка, подивися! Прочитай! — пальцями, що трусилися, вивернув кишеню, відтіля випав складений учетверо блакитнуватий аркуш, Санчо підхопив його біля самої підлоги, розгорнув. — «Якщо Алонсо Кіхано ніколи не одягне лати і залишиться вдома, Санчо на додачу до задатку одержить ще вдвічі більше»! Ось цей лист, дивіться! Дивіться, я не брешу! Я підмовив Фелісу! Це ми, це я, це я… Прочитайте! Ось гроші! Ось ці прокляті гроші, я зроду не бачив стільки грошей одразу! Ви не божевільний! Це неправда! Ось, Феліса принесла ходулі… покажи, як ти на них ходила! Покажи швидко, дівко, бо я тебе своїми руками задушу!.. Ось, дивіться, ось ваша примара. Ось… Алонсо, це я. Це я, а ти не божевільний. Я тебе зрадив! Дивися, ось лист! Ось гроші! Ось я! Убий мене! Ну!
Алонсо прикрив очі.
Який дзенькіт у вухах. Дзенькіт у вухах. Дзвін.
Дія друга
* * *
Ранок.
Крізь діри в старих шторах в’язальними спицями пробивається сонячне світло.
Нерухома фігура біля ліжка.
— Альдонсо?
Алонсо не бачив її обличчя, але відчував запах. Запах висохлого поту, ночі, пережитого жаху…
— Альдонсо… яке сьогодні число?
— Двадцять шосте, — сказала вона по паузі.
Алонсо посміхнувся.
Тіло ще не до кінця слухається, ще важке, оніміле, ніби не своє тіло. Але голова — своя. Чисто і ясно в голові, й спокійно, як у літньому небі.
— У нас мало часу, — він піднімав своє тіло, як піднімають гаками тушу полеглого мула. Він знав, що варто перебороти перший опір м’язів і сухожиль, перетерпіти перше запаморочення, а далі буде легше. — Уже двадцять шосте… Залишилося два дні… Росинанта підкували? Де Феліса?
— Ховається, — відгукнулася Альфонса по паузі. — Росинанта підкували, Феліса
