Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Так, це була чудова ідея, — сказав я. — Дякую.
— De nada[35], — відповів Білл. — Ми часто приємно гаяли тут час з твоїм старим. А ти випадково не чув?..
— Ні, жодних новин про нього.
— Вибач.
— Щойно він з’явиться, я тобі повідомлю.
— Звісно. Вибач.
Додому ми дісталися без пригод, та й ніхто за нами не стежив. Ми повернулися трохи після опівночі, побажали один одному добраніч, і я попрямував до своєї кімнати. Знявши новий піджак, я повісив його в гардеробній, куди закинув і нові черевики. Повернувшись до кімнати, я зауважив білий прямокутник на подушці.
Діставшись до ліжка двома великими кроками, я схопив аркуш.
ШКОДА, ЩО ВАС НЕ БУЛО ВДОМА, КОЛИ Я ТЕЛЕФОНУВАВ, — повідомлялося великими літерами. — АЛЕ Я БАЧИВ ВАС У КЛУБІ І ЦІЛКОМ МОЖУ ЗРОЗУМІТИ ВАШЕ БАЖАННЯ ПРОВЕСТИ ВЕЧІР ЗА МЕЖАМИ ДОМУ. ЦЕ НАШТОВХНУЛО МЕНЕ НА ІДЕЮ. ЗУСТРІНЬМОСЯ В ТОМУ БАРІ ЗАВТРА ВВЕЧЕРІ, О ДЕСЯТІЙ. МЕНІ БУДЕ КОМФОРТНІШЕ В ОТОЧЕННІ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ПІДСЛУХАТИ.
А цур йому. Моїм першим покликом було піти й розповісти про все Біллу. Але цей поклик наздогнала думка: адвокат не може нічого зробити з цією запискою, окрім як утратити через неї сон — а той старому другові значно потрібніший, ніж мені. Тож я склав записку і сховав її в кишеню сорочки, а саму сорочку повісив на вішак.
* * *
Навіть нічні жахіття не збентежили мого сну. Я спав глибоко і міцно, знаючи, що Фракір розбудить мене в разі небезпеки. По суті, я заспав, проте почувався чудово. Ранкове сонце сяяло, а пташки співали.
Умившись і причесавшись, я витягнув із Тіні чисті слакси й сорочку, а тоді спустився вниз. На кухонному столі лежала записка. Останнім часом записки мене стомили, проте ця була від Білла. Ішлося про те, що він мав ненадовго поїхати до міста, в офіс, а мені варто не соромитися і тягнути з холодильника все, що я побажаю на сніданок. Він невдовзі повернеться.
Понишпоривши у холодильнику, я надибав кілька англійських мафінів[36], шматок канталупи[37] і склянку помаранчевого соку. Каву я поставив варитися заздалегідь, тож вона була готова невдовзі після того, як я впорався зі сніданком. Чашку я взяв з собою на ґанок.
Я сидів там і розмірковував, чи не варто й мені самому лишити записки та вирушати в дорогу. Мій таємничий кореспондент — можливо, Б — раз телефонував сюди і раз вдерся. Несуттєво, як він дізнався, що я тут. Це ж дім друга, а оскільки я не мав наміру ділитися проблемами з друзями, мені зовсім не подобалася ідея наражати їх на небезпеку. Але ж зараз день був у повні, а зустріч призначено лише на вечір. Не так уже й довго чекати, доки я отримаю хоча б якусь розгадку. Тікати просто зараз — досить безглуздо. Може, навіть буде краще, якщо я повештаюся тут до призначеного часу. Зможу тримати руку на пульсі подій і захистити Білла, якщо сьогодні щось трапиться...
Раптом у моїй свідомості постало видіння, як хтось під дулом пістолета силує Білла написати записку, а тоді забирає його як заручника, щоби змусити мене відповідати на запитання.
Я поквапився на кухню і зателефонував йому в офіс. Слухавку підняв секретар, Горацій Крейпер.
— Привіт, це Мерль Корі, — сказав я. — Містер Рот на місці?
— Так, — відповів секретар. — Але саме зараз він з клієнтом. Сказати, щоби він перетелефонував?
— Ні, це не настільки важливо, — відказав я. — Ми однаково побачимося згодом. Не відволікайте його. Дякую.
Я налив собі ще одну чашку кави й повернувся на ґанок. Таке очікування діяло на нерви. Я вирішив, що коли сьогодні ввечері все не проясниться, то я одразу ж вирушу далі.
З-за рогу будинку вигулькнула постать.
— Привіт, Мерлю.
Переді мною стояв Джордж Генсен. Фракір легенько запульсувала, наче хотіла попередити про небезпеку, а тоді передумала. Незрозуміло і незвично.
— Привіт, Джордже. Як життя?
— Непогано. Містер Рот удома?
— Боюся, що ні. Він ненадовго пішов у місто. Гадаю, він повернеться до ланчу або невдовзі після нього.
— Он як. Кілька днів тому він просив мене забігти у вільний час. Казав, що має для мене роботу.
Він підійшов ближче і поставив ногу на сходинку. Я похитав головою.
— Нічим не можу допомогти. Мені він нічого такого не казав. Тобі доведеться впіймати його пізніше.
Він кивнув, розкрив пачку цигарок, витрусив звідти одну й запалив її, а тоді заховав пачку назад. Тепер на ньому була футболка з «Пінк Флойд»[38].
— Тобі подобається відпочинок тут? — запитав він.
— Дуже. Бажаєш чашку кави?
— Не відмовлюся.
Я підвівся і зайшов усередину.
— З вершками і цукром! — гукнув він мені навздогін.
Я приготував для Джорджа каву, а коли повернувся на ґанок, то зауважив, що юнак уже вмостився в інше крісло.
— Дякую, — скуштувавши кави, він додав: — Я знаю, що твого батька звати Карл, хоч містер Рот і назвав його Семом. Мабуть, у нього трохи дірява пам’ять.
— Або язик заплітається, — відказав я.
Він усміхнувся.
Що ж не так із його манерою розмовляти? Його голос цілком міг бути тим самим, який я чув по телефону минулої ночі. Попри те, що той голос був надзвичайно виваженим і сповільненим саме так, аби прибрати будь-які мовленнєві маркери. Однак не це порівняння мене хвилювало.
— Він був відставним військовим офіцером, чи не так? І чимось на кшталт урядового радника?
— Так.
— Де він зараз?
— Багато подорожує — за океаном.
— Ти плануєш зустрітися з ним під час подорожі?
— Сподіваюся.
— Це було б непогано, — він затягнувся цигаркою і ковтнув ще кави. — Ох, чудовий напій! А я не пригадую тебе тут, — несподівано додав він. — Ти не жив з батьком, так?
— Ні, мене виховала мати та інші родичі.
— Далеко звідси, еге ж?
Я кивнув.
