Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Усе добре, — сказав Білл, витираючи руки об нашийну хустинку.

Він скуштував напій.

— Принаймні це пиво смачне, — зауважив Білл. — Мені от що цікаво... Хоча ні.

— Що?

— А ти піцу міг би дістати?

— З чим замовляєте? — запитав я.

* * *

Наступного ранку ми вирушили у довгу прогулянку вздовж звивистого струмка, який знайшли на задній частині присадибної ділянки сусіда, що водночас був Білловим клієнтом. Ми йшли повільно, Білл тримав у руках палицю, з рота у нього стирчала люлька, а сам він продовжував учорашнє розпитування.

— На дещо зі сказаного тобою я не звернув належної уваги, бо мене цікавили інші аспекти цієї ситуації. То, за твоїми словами, ви з Люком дісталися аж до фіналу Олімпіади?

— Так.

— У якій сфері?

— Кілька різних змагань та легка атлетика. Ми обидва були бігунами і...

— Його результати майже дорівнювали твоїм?

— Ми йшли ніс у ніс. Часом це мої результати майже дорівнювали його.

— Дивно.

— Що саме?

Берег різко став крутішим. Ми перейшли по камінцях на інший бік струмка, де дорога була на кілька футів ширшою, добре протоптаною та відносно рівною.

— Мені видався чимось більшим за простий збіг той факт, — сказав Білл, — що цей хлоп міг бути тобі рівнею у спорті. З усього, що я знаю, випливає, що ви, амберити, у кілька разів сильніші за звичайних людей. Ваш унікальний метаболізм дає вам неймовірну міць, а також відновлювальні та регенеративні здібності. Як так сталося, що Люк під час змагань зміг протистояти тобі на найвищому рівні?

— Він чудовий атлет, ще й постійно підтримує себе в гарній формі, — відповів я. — Бувають й інші схожі на нього люди — дуже швидкі та сильні.

Мій співрозмовник похитав головою, і ми пішли далі.

— Я нічого не стверджую, — продовжив Білл, — однак мені здається, що збігів забагато. Цей хлопець так само, як і ти, приховує своє минуле, а потім виявляється, що він справді знає, хто ти. Слухай, а він дійсно великий поціновувач мистецтва?

— Що?

— Мистецтво. Він справді настільки переймається мистецтвом, що навіть колекціонує картини?

— Так. Ми зазвичай регулярно відвідували відкриття галерей і музейні виставки.

Білл фиркнув і підштовхнув тростиною камінь до струмка.

— Що ж, — відзначив він. — Це трохи послаблює один з моїх пунктів, але навряд чи руйнує загальну картину.

— Я не розумію...

— Було трохи дивно, що він знає і того божевільного окультного художника. Стало менш дивно, коли ти сказав, що то був гарний художник, а Люк справді колекціонував картини.

— Він не був зобов’язаний говорити мені, що знає Мелмана.

— І то правда. Але все це плюс його фізичні здібності... Наразі я вибудовую версію, засновану на непрямих доказах, але відчуваю, що цей тип — дуже дивний.

Я кивнув.

— З минулої ночі я кілька разів міркував про це, — відказав я. — Якщо він дійсно не звідси, тоді, трясця його бери, я не знаю, звідки він насправді.

— Тоді цю лінію розслідування вичерпано, — підсумував Білл, ведучи мене повз вигин струмка і зупинившись, щоб подивитися, як злітають з болота птахи над водою. Він зиркнув туди, звідки ми прийшли, а тоді запитав: — Скажи, хоч це й зовсім не по темі, а який у тебе... ем-м-м... статус?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти син Принца Амбера. І ким це тебе робить?

— Ти про титули? Я герцог Західного Прикордоння і граф Колвірський.

— І що це означає?

— Це означає, що я не Принц Амбера. Ніхто не переймається щодо моїх інтриг чи затіяних мною вендет заради престолу.

— Гм.

— І що означає оце «Гм»?

Він знизав плечима.

— Я перечитався історичних книг. Ніхто не буває в безпеці.

Я стенув плечима у відповідь.

— Згідно з останніми новинами, на домашньому фронті все спокійно.

— Це вже гарні новини.

Ще кілька поворотів вивели нас на простору ділянку, вкриту галькою та піском. Спершу — повільний підйом десь на тридцять футів, що раптово упирався в греблю, яка сягала семи чи восьми футів заввишки. Я зміг розгледіти позначку рівня повної води та кілька вилізлих на поверхню коренів дерев, насаджених на гребені загати. Білл вмостився на валун в їхній тіні й закурив люльку. Я присів поруч, ліворуч від нього. Вода затишно плюскотіла й мерехтіла, тож ми певний час просто милувалися її відблисками.

— Красиво, — сказав я за певний час. — Затишне місце.

— Угу.

Я зиркнув на Білла. Старий юрист озирався в той бік, звідки ми прийшли.

Я стишив голос.

— Що там таке?

— Я ще раніше зауважив краєм ока, — прошепотів він, — як хтось тут прогулюється, тримаючись на певній відстані від нас. Але ми стільки разів повертали, що я загубив його з поля зору.

— Можливо, мені варто про всяк випадок прогулятися назад?

— Гадаю, не треба. Чудовий же день. Багатьом людям подобається ходити тут. І якщо ми зачекаємо кілька хвилин, то або він з’явиться, або ми зрозуміємо, що він пішов деінде.

— Можеш описати його?

— Ні. Кажу ж, побачив його лише краєм ока. Гадаю, нема насправді через що перейматися. То просто твоя розповідь зробила мене надміру обачною людиною — чи параноїком. Я ще не визначився.

Я знайшов свою люльку, набив її і закурив. Ми зачекали хвилин з п’ятнадцять, але ніхто не прийшов.

Врешті Білл підвівся і випростався.

— Хибна тривога, — усміхнувся він.

— Твоя правда.

Він знову рушив, і я підлаштувався під його кроки.

— А ще мене непокоїть та леді Джасра, — продовжував Білл. — Ти казав, що вона ніби перенеслася через Козир, а крім того, мала в роті жало, яким уразила тебе наповал?

— Саме так.

— Чи зустрічав ти кого-небудь схожого на неї?

— Ні.

— Маєш якісь здогади?

Я похитав головою.

— А як щодо метушні навколо Вальпургієвої ночі? Здається, вона надзвичайно важлива для того психопата. Багато адептів примітивних релігій наділяли особливим значенням зміну сезонів. Але Б видається надто організованим, аби бути душевно хворим. А ось щодо іншого...

— Мелман вважав, що