Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Розумію, — відказав я. — Триматимемо контакт.

— Чудово.

Тоді зв’язок обірвався, і коли я зиркнув на тітку, вона вже складала хустинку й уважно розглядала свою тарілку.

Рендом не засиджувався, а доїв десерт і хутенько підвівся. Побажавши усім добраніч, він жестом запросив Мартіна й мене йти за ним.

Повз мене прошмигнув Джуліан, намагаючись виглядати не так зловісно, як зазвичай, — і йому це майже вдалося.

— Нам потрібно проїхатися верхи в Ардені, — сказав він. — Скоро.

— Чудова ідея, — погодився я. — Триматимемо зв’язок.

Коли ми вийшли з їдальні, Флора перехопила мене в холі. Білла вона досі не відпускала.

— Заскоч до мене на чарчину перед сном, — запропонувала вона, — перш ніж лягатимеш спати. Або заходь на чай завтра.

— Дякую, — відповів я. — Зустрінемося. Усе залежатиме від того, як розгортатимуться події.

Вона кивнула і подарувала мені усмішку, яка колись спричинила безліч дуелей та Балканську кризу[42]. А тоді тітонька рушила далі, та й ми теж. Коли ми піднімалися сходами в бібліотеку, Рендом запитав:

— Уже всі?

— Ти про що? — не второпав я.

— Чи всі вже домовилися про зустріч з тобою?

— Ну, всі вони радше говорять про гіпотетичну ймовірність, але загалом так.

Рендом засміявся:

— Не думаю, що вони б марно витрачали час. Скоро ти будеш у курсі всіх їхніх маленьких підозр. Починай збирати колекцію. Пізніше деякі можуть стати в нагоді. Певно, всі вони зараз підшукують союзників, і ти видаєшся їм безпрограшним варіантом.

— Я б і хотів побачитися з усіма ними. Прикро, що це відбудеться саме за таких умов.

Коли ми досягай останньої сходинки, він показав рукою, куди йти. Ми повернули в коридор і рушили до бібліотеки.

— Куди прямуємо? — записав Мартін.

Хоч Мартін і був дуже схожий на Рендома, вигляд він мав не такий хитрий. Попри те, що зростом він був вищим за батька, великим його назвати теж було складно.

— Забрати гвинтівку, — відказав король.

— Що? Навіщо?

— Хочу випробувати один патрон, який привіз Мерлін. Якщо він спалахне, в нашому житті з’явиться додаткове ускладнення.

Ми зайшли до бібліотеки. Каганці досі горіли. Гвинтівка стояла у кутку. Рендом підійшов до неї, витягнув набій із кишені і вставив його в зброю.

— Добре. На чому ж випробувати? — задумався король.

Він вийшов назад у коридор і роззирнувся.

— О! Те, що треба!

Він приклав до плеча гвинтівку, націливши її на лицарську броню посеред коридору, а тоді натиснув на спусковий гачок. Пролунав гучний постріл, а метал задзеленчав. Обладунок захитався.

— От халепа! — застогнав Рендом. — Спрацювало! Єдиноріжко, ну чому я? Я ж сподівався на мирне правління.

— Дозволь мені спробувати, батьку, — попросив Мартін. — Мені завжди хотілося.

— Чом би й ні? — знизав плечима Рендом. — Мерліне, у тебе лишився інший набій?

— Так, — відповів я і, понишпоривши в кишені, витягнув інші два. Передав їх Рендому. — Один із них точно не спрацює, — пояснив я. — Він просто лежав разом з усіма.

— Гаразд.

Рендом узяв обидва набої і зарядив одним гвинтівку. Передавши зброю Мартіну, король заходився пояснювати сину, як вона працює. На віддалі долинув тривожний галас.

— Скоро до нас злетиться вся палацова гвардія, — зауважив я.

— Добре, — відказав Рендом, коли Мартін приклав гвинтівку до плеча. — Трохи справжнього переляку ніколи не зашкодить.

Гвинтівка заревіла, і броня задзеленчала вдруге. Мартін мав вражений вигляд і швидко віддав зброю Рендому. Той, зиркнувши на останній набій, що лежав на долоні, мовив:

— А бодай тобі!

А тоді він вставив набій і вистрелив, не прицілюючись.

Щойно гвардійці вискочили на верхню сходинку, пролунав третій постріл, за ним — рикошет.

— Гадаю, я просто якось неправильно живу, — зауважив Рендом.

* * *

Після того як Рендом подякував гвардійцям за швидку реакцію на тренувальну вправу, я почув їхнє перешіптування, буцімто король хильнув зайвого за вечерею. Тоді ми з дядьком повернулися до бібліотеки, і він поставив мені одне запитання.

— Третій я знайшов у кишені Люкової польової куртки, — відказав я і взявся пояснювати обставини.

— Більше я не можу собі дозволити не знати, хто такий Люк Рейнард, — зрештою зауважив Рендом. — Як ти можеш пояснити останні події?

— Згоріла будівля, — почав я. — Нагорі мешкав Мелман, який намагався принести мене в жертву. А внизу знаходилася компанія «Склади Брута». Очевидно, той Брут зберігав ці боєприпаси. Люк визнав, що знайомий із Мелманом. Та я й гадки не мав, що може бути якийсь зв’язок між Брутом та боєприпасами. Але самого того, що вони розташовувалися в одному будинку, більше ніж достатньо.

— Якщо їх настільки багато, що потрібен аж цілий склад для зберігання, то у нас великі проблеми, — зауважив Рендом. — Я хочу знати, кому належала будівля, а кому — компанія, якщо власники — різні люди.

— Гадаю, це нескладно перевірити.

— І кого ж мені відрядити з’ясувати це? — замислився він, а тоді клацнув пальцями й усміхнувся. — Флора скоро виконає важливу місію для Корони.

— Геніально, — прокоментував я.

Мартін усміхнувся, а тоді похитав головою.

— Боюся, я не розумію, про що йдеться, — сказав він. — А хотілося б.

— Знаєш що, — запропонував мені Рендом, — розкажи йому все, а я піду оголошувати Флорі її доручення. Вона може вирушити просто після похорону.

— Так, — мовив я на те, коли король пішов, і взявся вкотре переповідати свою історію, час від часу скорочуючи її.

Жодних свіжих ідей чи нової інформації Мартін не запропонував, та я цього від нього й не сподівався. Я дізнався, що останні кілька років він провів у вельми пасторальній атмосфері. У мене склалося враження, що села йому подобаються значно більше, ніж міста.

— Мерліне, — сказав він, — ти мав раніше повідомити Амбер про цю чортівню. Справа стосується нас усіх.

«А як щодо Дворів Хаосу?» — подумав я. Чи вистрелила б гвинтівка там? Але ж мішенями стали саме Блейз та Каїн. Ніхто не викликав мене у Двори, щоби повідомити про нещастя. І все ж таки... можливо, до певної міри варто залучити й інших родичів?..

— Ну, до останніх подій усе видавалося значно простішим, —