Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Так, але він був схибленим на езотериці. Мене б радше здивувало, якби така закономірність не спала йому на думку, навмисно чи ні. Але ж він визнав, що його володар ніколи не підтверджував такого здогаду. Це ж його власна ідея. Щоправда, у тебе є певні фонові знання. Чи справді можна здобути якусь особливу силу, якщо вбити людину твоєї крові в особливий час року?

— Я про таке не чув. Але, звісно, існує багато такого, чого я не знаю. Я ще дуже молодий порівняно з більшістю чарівників. Але куди ти намагаєшся зайти цим шляхом? Ти не вважаєш його божевільним, але водночас відкидаєш версію з Вальпургієвою ніччю.

— Не знаю. Просто міркую вголос. Обидві версії видаються мені хисткими, ось і все. До речі, Французький іноземний легіон 30 квітня дозволяв усім напиватися, а потім іще давав кілька вихідних, щоб протверезіти. То була річниця битви при Камероні, один із найбільших тріумфів[32]. Однак сумніваюся, що і це має стосунок до справи.

Він трохи помовчав.

— І до чого тут сфінкс? — раптом запитав він. — Чому Козир переносить тебе в місце, де ти мусиш відгадувати дурні загадки, бо інакше тобі відкусять голову?

— У мене таке відчуття, що передбачалося радше останнє.

— Я теж так подумав. Але все одно це дивно. Знаєш що? Ладен закластися, що вся колода веде до таких ось пасток.

— Можливо.

Я поклав руку в кишеню й доторкнувся до Козирів.

— Облиш їх, — сказав Білл. — Не треба нам шукати проблем. Може, варто закинути ті Козирі подалі, хоча б ненадовго. Що як сховати їх до сейфу, який стоїть у кабінеті?

Я розсміявся.

— Сейфи не такі вже й безпечні. Ні, дякую. Нехай карти будуть зі мною. Має ж бути спосіб перевірити їх без особливого ризику.

— Це ти експерт у таких питаннях. Однак скажи: чи може що-небудь прослизнути з карти до нас без твоєї участі?

— Ні. Так вони не працюють. Для роботи з картами необхідна увага. Майже вся.

— Це уже щось. Я...

Він знову озирнувся: хтось наближався. Я мимоволі зігнув пальці.

А тоді почув, як Білл гучно зітхнув.

— Усе гаразд, — мовив він. — Я знаю його. Це Джордж Генсен, син чолов’яги, ферма котрого розташована перед нашою. Привіт, Джордже!

Постать, що наближалася до нас, махнула рукою. То був юнак середнього зросту й кремезної статури. Мав волосся піщаної барви, носив лівайси та футболку з «Ґрейтфул Дед»[33]. А з кишені в нього стирчала пачка цигарок. На вигляд йому було трохи за двадцять.

— Привіт, — відказав він, підходячи ближче. — Класний деньок, правда?

— Це точно, — відгукнувся Білл. — Тому ми й гуляємо, а не стирчимо вдома.

Джордж перевів погляд на мене.

— От і я так, — сказав він, випнувши зуби над нижньою губою. — Справді чудовий день.

— Це Мерль Корі, він гостює в мене.

— Мерль Корі, — повторив Джордж і простягнув мені руку. — Привіт, Мерлю.

Я потиснув її. Долоня юнака була трохи вологою.

— Упізнаєш прізвище?

— Гм... Мерль Корі, — промимрив він.

— Ти знав його батька.

— Справді? Ох, звісно!

— Сема Корі, — завершив Білл і зиркнув на мене через Джорджеве плече.

— Сем Корі, — повторив Джордж. — От тобі й на! Радий знайомству. Надовго тут затримаєшся?

— Гадаю, на кілька днів, — відповів я. — Не знав, що ти знайомий з моїм батьком.

— Хороша людина, — відказав Джордж. — А ти сам звідки?

— З Каліфорнії. Проте настав час змінити місцевість.

— Куди прямуєш?

— Щиро кажучи, за кордон.

— У Європу?

— Далі.

— Звучить класно. Я б теж хотів колись помандрувати.

— Можливо, так і трапиться.

— Можливо. Гаразд, я ітиму собі. Насолоджуйтеся прогулянкою. Радий познайомитися, Мерлю.

— Навзаєм.

Він позадкував, кивнув на прощання, розвернувся й пішов геть.

Я зиркнув на Білла і зауважив, що він тремтить.

— Що трапилося? — прошепотів я.

— Я знаю цього хлопця все його життя, — пояснив Білл. — Гадаєш, він на наркотиках?

— Принаймні не на таких, які лишають по собі дірки в руках. Жодних слідів я не помітив. До того ж він не видавався надто загальмованим.

— Так, але ж ти не знаєш його так, як я. Він здавався дуже... інакшим. Я мимовільно назвав твого тата Семом, бо щось мені видалося дивним. Змінилася його манера говорити, постава, хода... Дрібниці — але вони визначають усе. Я чекав, що він виправить мене і навіть заготував жарт про передчасну старість. Але він цього не зробив. Натомість підхопив і повторив неправильне ім’я! Мерлю, це лячно! Він справді добре знав твого батька — як Карла Корі. Твій тато любив, аби садиба була охайною, проте ніколи не мав натхнення до прополювання, косіння чи згрібання листя. Доки Джордж навчався в школі, він багато років поспіль виконував для Карла роботу по двору. Він точно знав, що його ім’я — не Сем.

— Я не розумію.

— Я теж, — відказав Білл, — але мені це не подобається.

— Отже, він дивно поводився — і, гадаєш, стежив за нами?

— Тепер я не сумніваюся в цьому. Надто вже багато як для збігу, особливо зважаючи на твій приїзд.

Я повернувся.

— Я піду за ним і з’ясую, в чому справа, — запропонував я.

— Ні, не треба.

— Я не завдам йому шкоди. Існують же й інші способи.

— Можливо, краще дозволити йому вважати, що він нас надурив. Це може заохотити його пізніше сказати або зробити щось таке, що виявиться корисним. З іншого боку, що б ти не зробив — хай навіть щось делікатне чи магічне, — це може натякнути, що ми його підозрюємо. Нехай усе буде, як є. Дякуй, що тебе попередили, і будь обачним.

— Ти маєш рацію, — відповів я. — Згода.

— Повернімося назад. Треба поїхати в місто пообідати. Хочу заскочити в офіс, забрати деякі папери й зробити кілька телефонних дзвінків. А потім о другій маю зустрітися з клієнтом. А ти тим часом можеш узяти машину й поїздити околицями.

— Гаразд.

Доки ми поверталися назад, я розмірковував. Є багато чого, про що я Біллу не розповів. Наприклад, я не бачив потреби розповідати йому, що ношу на лівому зап’ясті